Протистояння. Том 1 - Страница 89

Велет усміхнувся на всі зуби, чхнув, виплюнув згусток мокротиння й приставив автоматичний пістолет 45-го калібру до скроні рядового Стерна.

— Ні! — істерично закричав той. — Я буду з вами, Богом клянуся! Я…

— Вім’яотцясинатасвятогодуха, — відчеканив лідер хунти і, так само всміхаючись, натиснув на курок.

На підлозі позаду рядового Стерна була велика пляма з крові та мізків, і до них додалася і його частка.

Пльох.

Чорношкірий знову чхнув і мало не впав. Його побратим, який сидів за пультом (він був одягнений у зелену робочу бейсболку з довгим козирком та бездоганно білі шорти), натиснув на кнопку «ОПЛЕСКИ», і перед аудиторією в студії загорілася табличка. Чорношкірі, які стерегли в’язнів-глядачів, загрозливо звели зброю, і білі бранці із блискучими від поту й жаху обличчями навіжено заплескали в долоні.

— Наступний! — хрипко оголосив велет у рожевій пов’язці, а тоді запустив руку до барабана й глянув на папірець. — Роджер Пітерс, технік-сержант, уперед, на середину, про-ошу!

Один в’язень заголосив і зробив невдалий ривок до чорного виходу. За кілька секунд він уже стояв на сцені. Під час метушні солдат у третьому ряді спробував відколоти від сорочки іменну бирку. Ляснув постріл, і він осів на сидінні з осклілими очима, ніби до смерті знудився від такої халтурної передачі й задрімав.

Спектакль тривав майже до одинадцятої, а тоді до студії вломилися чотири відділення регулярної армії — у протигазах і з автоматами. Між двома групами солдатів негайно зав’язався бій.

Миттєво скосили чорношкірого в рожевій пов’язці: спітнілий і продірявлений, він полетів на долівку, скажено матюкаючись і безладно стріляючи в підлогу. Ренегата за другою камерою встрелили в живіт, і коли він нахилився, щоб зловити власні нутрощі, камера повільно й невимушено крутнулася навколо осі, подарувавши глядачам панораму з пекла. Напівоголені вартові відстрілювались, а солдати в протигазах без розбору стріляли в їхній бік. Замість порятунку неозброєні в’язні на глядацьких місцях ловили кулі з обох боків — страта лише пришвидшилася.

Молодик із волоссям морквяного кольору та дикою панікою на обличчі скочив із місця й побіг спинками сидінь, наче цирковий акробат на ходулях. Перш ніж шквал 45-каліберних куль відтяв йому ноги, він доскакав аж до шостого ряду. Інші в’язні попадали в проходи між рядів і повзли, уткнувши носи в килим, — так, як на базових тренуваннях учили пересуватися під автоматним вогнем. Літній сержант із сивим волоссям підвівся, розкинувши руки, як телеведучий, і щосили загорлав: «СТІІІЙТЕЕЕ!!!» Вогонь з обох боків схрестився на ньому, і він засіпався, наче поламана маріонетка. Від ревіння пострілів та криків поранених і вмираючих стрілки аудіоприладів перескочили позначку в 50 децибелів.

Оператор упав на ручку, що керувала нахилом камери, і до кінця побоїща камера милосердно показувала глядачам лише студійну стелю. За п’ять хвилин вогонь ущух до поодиноких пострілів, а тоді й вони затихли. Чулися лише людські крики.

О 23:05 студійну стелю на домашніх екранах замінила карикатура з чоловічком, який похмуро втупився в телевізор із повідомленням на екрані: «ВИБАЧТЕ, У НАС ПРОБЛЕМИ!»

Цей напис був правдивим майже для всіх. Вечір закінчувався, перетікаючи в ніч.

———

О 23:30 за центральним часом спорожнілим центром Де-Мойна все їздив старий «б’юїк», обліплений релігійними стікерами, серед яких була й наліпка зі словами «ПОСИГНАЛЬ, ЯКЩО ЛЮБИШ ІСУСА». Того ж дня в Де-Мойні сталася пожежа, яка спопелила більшість будинків південної частини Галл-авеню та коледж Ґрандв’ю, а трохи пізніше центр міста спустошили масові заворушення.

Коли сонце спустилося за обрій, вулиці сповнилися рухливою юрбою — в основному там була молодь до двадцяти п’яти років, багато хто їхав на мотоциклах. Вони порозбивали вікна, порозкрадали телевізори, наповнили баки на автозаправках, озираючись, чи немає поряд когось зі зброєю. Та наразі на вулицях було порожньо. Дехто з них (в основному байкери) відривалися, поки могли, на міжштатній трасі 80. Та більшість із них розповзлися по домівках і позамикалися, бо були або хворі на супергрип, або сповнені жаху перед хворобою — землю вкривала ніч, і страх міцнішав. Наразі Де-Мойн мав вигляд, як після монструозного новорічного святкування, коли останні гуляки вже забулися п’яним сном. Шини «б’юїка» шелестіли асфальтом, похрустуючи битим склом, а тоді автівка звернула з Чотирнадцятої вулиці на захід, на Евклід-авеню, і проїхала повз дві машини, що врізалися лоб у лоб і лежали на боках, переплівши бампери, наче коханці, які успішно здійснили подвійне самогубство. На даху в «б’юїка» був гучномовець, і він запищав, вискнув, а тоді почувся шурхіт старої платівки, і порожніми, моторошними вулицями Де-Мойна покотився приємний тягучий голос «Матінки» Мейбелл Картер — вона співала «Тримайся сонячного боку»:

Тримайся сонячного боку,
Завжди лиш сонячного боку,
Тримайся сонячного боку життя.
Ти можеш мати безліч проблем
Згорять вони блакитним вогнем,
Коли триматимешся сонячного боку…

Старий «б’юїк» їздив і їздив: виписував вісімки, петлі, інколи нарізав навкруг одного кварталу по три-чотири кола. Іноді колесо наскакувало на яму або переїжджало мерця, і пісня затиналася.

За двадцять хвилин до півночі «б’юїк» припаркувався на узбіччі й трохи постояв на холостому ходу. Трохи згодом він покотився далі. З гучномовців лунав «Старий щербатий хрест» Елвіса Преслі. Нічний вітер прошелестів деревами й вихопив із закопчених залишків коледжу Ґрандв’ю останні нитки диму.