Протистояння. Том 1 - Страница 88

— Чамм! Прийом! Дванадцятий, прийом!

— Базо, говорить сімнадцятий. Як чутно? Прийом.

— Тебе, блядь, чую, де в біса Чамм? Прийом, блядь!

— Чамм та… здається, Голлідей… повиходили з машин, щоб краще бачити. Ми вертаємося, Діку. Схоже, солдати почали стріляти один в одного. Не знаю, хто бере гору, та мені начхати. Хто б не переміг, далі можуть і на нас кинутися. Коли повернуться ті, хто ще може повернутися, пропоную всім засісти в підвалі й почекати, доки в них скінчаться набої. Прийом.

— Чорт забирай…

— Стрільба по мішенях триває, Діку. Я не жартую. Відбій.

Протягом більшої частини хронометражу наведеної вище розмови можна почути тихе потріскування, схоже на звук, з яким лускають на вогні каштани. Крім цього, уважний слухач вловить ледь чутні крики… а під кінець, в останні сорок секунд, можна розрізнити важке, схоже на кашель гупання мінометних снарядів.

———

Нижче наведено запис розмови на спеціальній високочастотній радіохвилі в південній Каліфорнії з 19:17 до 19:20 за північноамериканським тихоокеанським часом.

— Мессінґілл, зона 10. Чуєте мене, базо «Синь»? Повідомлення з кодом «Енні Оуклі», нагальність плюс десять. Відповідайте, якщо чуєте. Прийом.

— Девіде, це Лен. Гадаю, можна обійтися без жаргону. Ніхто нас не слухає.

— Лене, усе вийшло з-під контролю. Геть усе. Лос-Анджелес полетів під три чорти. І місто, і околиці. Усі мої люди або хворі, або в самоволці, або ж займаються мародерством разом із цивільними. Я в горішній кімнаті головного офісу «Банку Америки». Сюди намагаються вдертися понад шістсот людей — хочуть мене схопити. Більшість із них — солдати регулярної армії.

— Усе розпадається. Осердя не витримує.

— Повтори. Не розчув.

— Не зважай. Можеш вибратися?

— Ага, як же. Однак я подбаю про те, щоб наволочі в перших рядах засвербіло. У мене із собою безвідкатна рушниця. Наволоч. Йобана наволоч!

— Хай щастить, Девіде.

— І тобі. Тримай усе купи, скільки зможеш.

— Авжеж.

— Я не впевнений, що…

На цьому вербальна комунікація припиняється. Чутно тріск, грюкіт, скрегіт металу й дзвін розбитого скла. Далі — крики безлічі голосів. Лунають постріли з малокаліберної зброї, а тоді, десь зовсім поряд із передавачем (досить близько, щоб зафонило) важко гупають вибухи, які можуть бути й пострілами безвідкатної рушниці. Волання й ревіння голосів ближчає. Чути свист рикошету, поряд із мікрофоном лунає крик, щось гупає, і настає тиша.

———

Нижче наведено запис розмови на звичайній військовій хвилі в Сан-Франциско з 19:28 до 19:30 за північноамериканським тихоокеанським часом.

— Солдати й браття! Ми захопили радіостанцію й штаб командування! Ваші гнобителі мертві! Я — брат Зенон, той, хто ще кілька секунд тому звався сержантом першого класу Роландом Ґіббзом, — проголошую себе президентом Республіки Північної Каліфорнії! Влада в наших руках! Влада в наших руках! Якщо ваші офіцери спробують скасувати мої накази, пристрельте їх просто на вулиці, як собак! Як собак! Як обісраних сук! Записуйте імена, звання й ідентифікаційні номери дезертирів! Записуйте тих, хто розводиться про зраду або заколот проти Республіки Північної Каліфорнії! Настає новий день! Час деспота добіг кінця! Ми…

Торохкотіння автомата. Крики. Гупання й бахкання. Пістолетні постріли, нові крики, довгі автоматні черги. Протяжний передсмертний стогін. Три секунди тиші.

— Говорить майор армії Сполучених Штатів Альфред Нанн. Я тимчасово беру на себе командування в регіоні Сан-Франциско. Ми розібралися з купкою зрадників, що захопила наш штаб. Командування в регіоні на мені, повторюю, на мені. Поточна операція триватиме. З дезертирами та зрадниками будемо чинити так само, як і раніше, — страта на місці, повторюю, страта на місці. Командування в…

Знову постріли. Крик.

— …всіх! Хапайте всіх! Смерть убивцям! — чути на задньому фоні.

Сильна стрілянина. Потім тиша в ефірі.

———

О 21:16 за північноамериканським східним часом мешканці Портленда, штат Мейн, у яких вистачало здоров’я дивитися телевізор, налаштувалися на канал WCSH-TV і з німим жахом дивилися, як хворий чорношкірий велетень у рожевій пов’язці на стегнах та офіцерському картузі морської піхоти (це був увесь його одяг) провів шістдесят дві привселюдні страти поспіль.

Усі його колеги, також чорношкірі та майже повністю голі, мали такі самі шкіряні настегенні пов’язки й відзнаки, з яких можна було сказати, що це колишні військові. При собі в них була автоматична та напівавтоматична зброя. На місцях, де колись сиділи запрошені глядачі й спостерігали за політичними дебатами або перебігом передачі «Дзвонимо за долари», інші члени цієї чорношкірої хунти тримали під прицілом гвинтівок і пістолетів дві сотні солдатів в уніформі.

Велет постійно шкірився, виставляючи напоказ навдивовижу рівні й білі зуби, що сильно контрастували з вугільно-чорною шкірою. Він стояв біля великого скляного барабана — у часи, які вже здавалися давно минулою епохою, туди кидали папірці, нарізані з телефонних книг.

Він крутнув барабан і дістав із нього водійське посвідчення.

— Франклін Стерн, рядовий першого класу, вийдіть уперед, на середину, про-ошу.

Озброєні чоловіки, що стояли з боків аудиторії, нагнулися, роздивляючись іменні бирки, а оператор, явний новачок, обвів присутніх тремкою камерою.

Нарешті чорношкірі висмикнули з глядацьких лав молодого блондина й потягли його до ватажка. Вояк кричав і пручався. Йому було років дев’ятнадцять, не більше. Двоє негрів змусили його стати на коліна.