Протистояння. Том 1 - Страница 74

— Пане адвокате, цим парубкам тільки б ото сценарії для телебачення строчити. Я привітався, він привітався, та й по всьому.

— Срана брехня! — драматично вигукнув Ллойд.

— Свою думку я лишу при собі, — сказав охоронець і нагородив Ллойда кам’яним поглядом.

— Гаразд, однак перед тим, як піти, я перерахую зуби містера Генрейда, — мовив адвокат.

Обличчям поліцейського промайнула розлючена збентеженість, і він перезирнувся з двома охоронцями, які привели Ллойда. Ллойд посміхнувся. Може, пацан справді нормальний. Останні два його адвокати були старими халтурщиками, а один із них прийшов до зали суду з калоприймачем — можете в це повірити? З йобаним калоприймачем! Старі халтурщики класти на вас хотіли. «Прокукурікав, а там хоч не розвидняйся!» — ось їхнє гасло: хай забирають того молодика, а то не дає із суддею попліткувати. Однак, може, цей парубок виб’є йому десятку, як за збройне пограбування. Може, ще й дні під вартою зарахують. Урешті-решт, єдиним, кого він сам прибацнув, була дружина того мужика з білого «конні», і може статися, що й це вийде сперти на друзяку Баца. Бац не заперечуватиме. Бац давно ласти склеїв. Ллойдова посмішка поширшала. Треба бути оптимістом. У цьому весь фокус. Життя закоротке, щоб супитися.

Він усвідомив, що охоронець залишив їх наодинці, а адвокат (Ллойд згадав його ім’я — Енді Девінс) якось чудно дивиться на нього. Так дивляться на гримучу змію, якій зламали хребта — конає, та ще кусається.

— Ти по вуха в лайні, Сильвестре! — зненацька вигукнув Девінс.

Ллойд аж підскочив.

— Що? У якому лайні, що ти, бля, верзеш? До речі, круто впорався з тим жиробасом. Він так роз’єрепенився, що мало купу цегли не наклав…

— Слухай мене сюди, Сильвестре, і то уважно.

— Мене звати не…

— Ти навіть не уявляєш, у якій ти засаді, Сильвестре.

Девінс практично не моргав. Голос звучав м’яко та впевнено. Його біле волосся було підстрижене їжачком — лишився сам пух, і крізь нього просвічувала рожева шкіра. На безіменному пальці лівої руки в нього була проста обручка, а на безіменному правої — вигадливий студентський перстень. Він тихо ними цокнув. Від того химерного звуку в Ллойда мороз пішов шкірою.

— Через рішення, прийняте Верховним судом чотири роки тому, Сильвестре, ти постанеш перед судом уже за дев’ять днів.

— Що-що? — Ллойдові стало зовсім не по собі.

— Так вирішили через справу Маркема проти Південної Кароліни, — сказав Девінс. — Переглянули умови, за яких окремі штати можуть краще й швидше закривати справи, у яких стоїть питання смертного вироку.

— Смертного вироку! — зойкнув нажаханий Ллойд. — Ти про електричний стілець? Гей, чуваче, я нікого не вбивав! Богом присягаюся!

— В очах правосуддя це не має жодного значення, — відказав Девінс. — Ти там був — значить, твоїх рук справа.

— Як це, не має жодного значення? — мало не кричав Ллойд. — Ще й як має! Має, блядь, значення! Тих людей замочив Бац, а не я! Він був геть навіженим! Він був…

— Сильвестре, ти врешті заткаєшся? — поцікавився Девінс тим самим м’яким, рівним голосом.

Ллойд заткався. Від раптового переляку він забув, як його вітали в суворці, і навіть неприємну перспективу втрати зуба. Зненацька йому уявився жарт канарки Твіті з кота Сильвестра, ось тільки він побачив не те, як пташечка лупить тупого котяру якоюсь довбнею чи підсовує мишоловку під лапу, — натомість Сильвестр був прикутий до Старого Іскрища, а канарка сиділа на стільці біля великого рубильника. Він бачив навіть поліцейський кашкет на жовтій голівці Твіті.

Не надто веселий образ.

Певно, адвокат щось прочитав на його обличчі, бо Ллойдові здалося, що вперше за їхню розмову Девінс виглядав помірно задоволеним. Він склав руки на стосі паперів із дипломата.

— Коли йдеться про вбивство першого ступеня, здійснене під час серйозного злочину, про невинних співучасників уже не може бути й мови, — сказав Девінс. — Штат має трьох свідків, які підтвердять, що ви з Ендрю Фріменом діяли разом. За великим рахунком, уже це гарантує, що твою хирну сраку підсмажать. Розумієш?

— Я…

— Добре. А тепер повернімося до «Маркема проти Південної Кароліни». Поясню тобі на пальцях, як вирок у тій справі позначиться й на нашому випадку. Та спершу нагадаю тобі факт, який ти точно засвоїв під час однієї зі своїх ходок до дев’ятого класу: Конституція США забороняє жорстокі й незвичайні покарання.

— Точно, типу довбаного електричного стільця, — сказав Ллойд із праведним гнівом.

Девінс похитав головою.

— Саме тут закон був не дуже чітким, — вів він далі, — і до справи Маркема, яку заслухали чотири роки тому, суд нарізав кола, намагаючись уторопати, що ж мається на увазі. Що за «жорстоке й незвичайне покарання»? Електричний стілець? Газова камера? Або ж очікування, що тягнеться між вироком і його виконанням? Апеляції, затримки, відстрочки, місяці й роки, які деякі в’язні мусили просидіти в камерах смертників? Певне, найвідомішими з них були Едґар Сміт, Керол Чессман і Тед Банді. Наприкінці сімдесятих Верховний суд дозволив повернути смертну кару, однак у камерах смертників і досі сиділа купа народу, а питання жорстокого й незвичайного покарання лишалося так само пекучим. Окей. У справі «Маркема проти Південної Кароліни» у нас є чоловік, якого засудили до страти через електричний стілець — за зґвалтування й убивство трьох студенток коледжу. Запланованість дій Джона Маркема було доведено завдяки його щоденнику. Присяжні засудили його до смерті.

— От лайно, — прошепотів Ллойд.