Протистояння. Том 1 - Страница 73

Розмірено й невблаганно Флеґґ крокував далі. Два дні тому він був у Леремі, штат Вайомінг, — підривав електростанцію разом з екотаж-групою. Сьогодні він на трасі 51, між Ґрасміром і Ріддлом, на шляху до Маунтін-Сіті. Завтра він буде в іншому місці. І він був щасливішим, ніж будь-коли, бо…

Він зупинився.

Бо щось наближалося. Він відчував це, і йому здалося, ніби в нічному повітрі з’явився той запах. Так, дійсно: звідусіль до нього линув гарячий аромат кіптяви — наче Бог вирішив улаштувати пікнік, і вся цивілізація піде на барбекю. Жар уже розпікся — білуватий, пухнастий зовні, а всередині червоний, як очі демона. Він був грандіозним, чудовим.

Наближався час його перевтілення. Він народиться вдруге: його витисне в пологах пизда якоїсь велетенської пісочного кольору тварини — і ця тварина вже лежала, утупившись у порожнечу палаючими, як два сонця, очима, звивалася в переймах і повільно совала лапами, між яких ключем била кров.

Він народився в часи змін, і надходила нова пертурбація — вона бриніла в атмосфері, у лагідному ранковому повітрі штату Айдахо.

Час переродження майже настав. Він знав. Інакше з якого дива в нього раптово прокинулися магічні здібності?

Повернувши розпашіле обличчя до темних небес, готових до приходу світанку, він заплющив очі. Сконцентрувався. Усміхнувся. Запилюжені стоптані підбори його чобіт почали здійматися над дорогою. Дюйм. Два. Три дюйми. Усмішка перетворилася на вишкір. Тепер він зринув уже на фут. Піднявшись на два фути, він завис над дорогою, а під ним злегка клубочилася курява.

Він відчув, як на горизонті зажеврів світанок, і спустився на шлях. Час іще не настав.

Та вже скоро.

Шкірячись, він рушив далі, виглядаючи місцину, де б залягти й переспати день. Уже скоро, і поки що цього знання було вдосталь.

Розділ 24

Ллойд Генрейд, якого в місцевих газетах прозвали «безжальним убивцею з дитячим обличчям», ішов коридором муніципальної тюрми міста Фінікс у супроводі двох охоронців. В одного текло з носа, і обидва мали кислі міни. То було крило суворого режиму, і його мешканці вітали Ллойда, наче героя. У суворці він був знаменитістю.

— Ге-е-ей, Генрейд!

— Давай-давай, пацан!

— Передай пракурору, хай мене адпустить, і я папрашу, шоб ти єво нє трогав!

— Генрейд! Мужик!

— Отак, братухо! Отакотакотак!

— Ротаті покидьки, — пробурмотів охоронець із мокрим носом і чхнув.

Ллойд щасливо шкірився. Він очманів від раптової слави. Це вам не Браунсвілль. Тут навіть годували краще. Як переходиш до вищої ліги, тебе починають поважати. Він подумав, що десь так само почувається Том Круз на світовій прем’єрі.

У кінці коридору вони пройшли крізь двері та електричні ворота з подвійними ґратами. Його знов обмацали, а поряд важко дихав ротом охоронець із застудою — він так хекав, немов щойно пробігся сходами. Потім Ллойда провели ще й крізь детектор металу. Певне, щоб пересвідчитися, що він нічого не загнав собі в зад, як той Папійон із кіно.

— Окей, — сказав охоронець із нежитем, і поліцейський, який сидів у куленепробивній будці, махнув їм, щоб проходили.

Вони пройшли ще одним коридором — зі стінами, пофарбованими в стандартний зелений колір. Тут було дуже тихо й чулися лише кроки охоронців (сам Ллойд ішов у паперових бахілах) та астматичне сопіння того, що праворуч. У далекому кінці коридору за замкненими дверима на них чекав іще один охоронець. У двері було вмонтоване схоже на бійницю віконце із заплавленою в скло сіткою.

— Чому в тюрмах завжди тхне сечею? — спробував зав’язати розмову Ллойд. — Тобто сечею смердить навіть там, де камер нема. Може, ви цюняєте по кутках?

Він захихотів від власних слів: жарт видався йому дуже смішним.

— Заткайся, патрачу, — сказав хворий охоронець.

— Кепський у тебе вигляд, — відповів Ллойд. — З такою застудою треба в ліжку лежати.

— Стули пельку, — гаркнув інший поліцейський.

Ллойд замовк. Ось що буває, коли намагаєшся з ними заговорити. З власного досвіду він міг стверджувати, що клас тюремних охоронців був геть не класним.

— Привіт, байстрюче, — сказав поліцейський за дверима.

— Як ся маєш, хуйло? — бришкнув Ллойд.

Ніщо не бадьорить краще за дружній обмін гострими слівцями. Два дні в тюрязі, і вже почав підкрадатися старий добрий ступор.

— За це в тебе не стане зуба, — сказав охоронець на дверях. — Рівно одного зуба. Умієш рахувати? Одного зуба.

— Гей, тпру, не можна просто…

— Ще й як можна, гандоне. Серед народу на подвір’ї є такі, що за два блоки «Честерфілду» й маму рідну вколошкають. Чи ти хочеш двох зубів позбутися?

Ллойд змовчав.

— Тоді окей, — сказав поліцейський. — Буде один. Проходьте, хлопці.

Посміхаючись, застуджений охоронець відчинив двері, і Ллойда повели до призначеного судом адвоката — той сидів за металевим столом і читав папери з дипломата.

— Ось ваш пасажир, пане адвокате.

Адвокат звів очі. Ллойд прикинув, що він, певне, зовсім недавно почав голитися, але до біса. На безриб’ї й рак риба. Однаково його зловили на гарячому, і, на думку Ллойда, йому дадуть років із двадцять. І раз тебе загребли — замружся й зціпи зуби.

— Дуже вам дя…

— Цей тип, — сказав Ллойд, показуючи пальцем на охоронця, — назвав мене байстрюком. А коли я бовкнув щось у відповідь, він сказав, що мені за це зуба виб’ють! Як вам таке, підходить під категорію «жорстоке поводження з в’язнями»?

Адвокат провів по обличчі рукою.

— Є тут хоч слово правди? — запитав він в охоронця.

Той карикатурно закотив очі: «Господи, ну кому ви вірите?»