Протистояння. Том 1 - Страница 72

Він ішов далі на південь, рухаючись трасою 51, і наразі перебував десь між Ґрасміром і Ріддлом, уже ближче до Невади. Скоро він стане на спочинок, проспить увесь день і прокинеться надвечір. Поки вечеря готуватиметься на невеличкому бездимному вогнищі, він читатиме, і байдуже, що саме: якийсь порнороман із замусоленого пейпербеку без обкладинки, «Mein Kampf», комікси Роберта Крамба або ж одну з тих крикливих реакційних листівок «Америки насамперед» чи «Синів патріотів». Коли доходило до друкованого слова, Флеґґ давав шанс усім.

Повечерявши, він продовжить свій похід, рухаючись на південь відмінною двосмуговою магістраллю, що стелиться через Богом забуту глушину. Стане придивлятися, принюхуватися й дослухатися до того, як клімат стає сухішим і починає душити все, включно з полином та перекотиполем; спостерігатиме за тим, як із землі, подібно до динозаврячого хребта, починають випинатися гори. До світанку або ж через день він перетне кордон із Невадою, потрапивши спершу до Овайгі, а потім до Маунтін-Сіті, і в Маунтін-Сіті зустрінеться з чоловіком на ім’я Крістофер Брейдентон, який організує Флеґґові чисту автівку з чистими документами, і тоді перед ним відкриються всі славетні перспективи цієї країни, відкриється вся мережа доріг, що вросли в її плоть, немов чудернацькі капіляри, ладні будь-якої миті підхопити його, чорну піщинку чужорідної речовини, і віднести куди завгодно або ж водночас усюди — до серця, печінки, легень, мозку. Він — тромб, який підшукує найуразливішу артерію; кістяна скабка, що цілить у м’які органи; самотня ошаліла клітина, що виглядає собі пару — як знайде, то вони осядуть десь і виростять собі маленьку злоякісну пухлиночку.

Він крокував далі, гойдаючи руками. Його знали, чудово знали на прихованих шосе, якими подорожували зубожілі й безумці, професійні революціонери й ті, кого так гарно навчили ненависті, що вона проступала на їхніх обличчях, немов заяча губа, — людей, яких цуралися всі, окрім таких самих, як вони, окрім тих, хто запрошував їх до бідних помешкань із гаслами й постерами на стінах, до підвалів, де стояли лещата, які тримали в м’яких держаках обрізані труби, поки їх фарширували потужною вибухівкою, до підсобок, у яких снувалися всілякі маячливі плани: убивство члена Кабінету президента, викрадення дитини почесного гостя країни, напад на засідання керівництва «Стандард ойл» — з гранатами, автоматами й убивствами в ім’я народу. Його добре там знали, але навіть найнавіженіші з них могли дивитися на його темне, вишкірене обличчя лише скоса. Жінки, з якими він спав, — навіть ті, для яких злягання було так само звичайним, як ухопити закуску з холодильника, — напружувалися та відвертали обличчя. Вони приймали його так, як прийняли б золотоокого овна або чорного пса, і коли все було скінчено, вони почувалися холодними — такими холодними, що, здавалося, їм уже ніколи не зігрітися. Коли він заходив на якесь збіговисько, істеричний гамір — усі наклепи, взаємні звинувачування й ідеологічна риторика — стихав. На мить западала могильна тиша, присутні розверталися до нього, та одразу ж відводили очі, наче він прийшов до них зі старим, жахливим та нищівним механізмом у руках, з інструментом, у тисячу разів гіршим від пластикової вибухівки, зробленої в підвальних лабораторіях хіміків-дисидентів, від зброї, купленої на чорному ринку в захланного сержанта, відповідального за її постачання на військові пости. Здавалося, наче він приходив до них зі знаряддям, вкритим кривавою іржею, зі знаряддям, що століттями лежало в «Космолайні» із зойків, однак готове до використання — інфернальний подарунок для їхнього зібрання, торт із нітрогліцериновими свічками. І коли розмови починалися знову, усі були раціональні й дисципліновані (настільки, наскільки дисципліновано можуть перемовлятися божевільні) і доходили згоди.

Він стукотів дорогою далі, і його ноги чудово почувалися в комфортно розношених чоботях. Його ступні й ці чоботи були давніми коханцями. Крістофер Брейдентон із Маунтін-Сіті знав його як Річарда Фрая. Брейдентон був провідником на одній із підпільних залізничних систем, якими пересувалися втікачі. Півдесятка різних угруповань, від «Синоптиків» до «Бригади Ґевари», слідкували за тим, щоб у Брейдентона водилися гроші. Він був поетом, який іноді викладав у Вільному університеті або їздив на захід — до Юти, Невади, Аризони — та виступав перед старшокласниками на уроках англійської, приголомшуючи вихідців із середнього класу (хлопців і, як йому хотілося думати, дівчат) новиною про те, що поезія жива — точніше, хвора на нарколепсію, однак і досі наділена певною жаскою вітальністю. Зараз Брейдентонові було під шістдесят. Двадцять років тому його вигнали з одного каліфорнійського коледжу за те, що він збратався зі «Студентами за демократичне суспільство». Його загребли на Великому чиказькому з’їзді свиней 1968 року, після чого він постійно вступав до різних радикальних угруповань — спершу прийняв їхнє божевілля, а тоді воно поглинуло його самого.

Темний чоловік крокував і всміхався. Брейдентон являв собою лаз до труби, а їх були тисячі — труб, якими пересувалися божевільні з книжками й бомбами в руках. Труби утворювали цілу систему з прихованими, проте очевидними для втаємничених вказівниками. У Нью-Йорку його знали як Роберта Франка, і коли Франк казав, що він чорношкірий, ніхто не ставив під сумнів його слова, хоча шкіра в нього була дуже світла. Разом із чорношкірим ветераном В’єтнаму (нестачу ноги йому компенсував надлишок ненависті) він уколошкав шістьох копів у Нью-Йорку та Нью-Джерсі. У Джорджії він був Ремзі Форрестом, далеким нащадком Нейтана Бедфорда Форреста, і, вдягнувши біле простирадло, Флеґґ узяв участь у двох зґвалтуваннях, кастрації та спаленні ніґерського гетто. Та це було дуже давно, на початку шістдесятих, під час зародження руху за громадянські права. Інколи йому здавалося, що він народився в тій боротьбі, адже майже не пам’ятав, що було раніше, окрім того, що він із Небраски й до старших класів ходив разом із клишоногим рудим хлопцем на ім’я Чарльз Старквезер. Краще пригадувалися марші за громадянські права 1960 та 1961 років: бійки, нічні грабунки та церкви, що вибухали так, наче всередині розрослося якесь чудо й стіни не витримали його потужності. Пам’ятав, як у 1962 році його занесло до Нового Орлеана, де він зустрів хворого на голову молодика, який роздавав брошури, що закликали Америку облишити Кубу в спокої. Хлопець мав прізвище Освальд, і Флеґґ узяв у нього трохи брошурок — кілька тих старих пожмаканих папірців і досі було при ньому, в одній із його численних кишень. Він входив до сотень різних комітетів відповідальності. Брав участь у демонстраціях проти дюжини тих самих компаній на територіях ста різних коледжів. Він писав запитання, які найбільше спантеличували привладних тюхтіїв, коли вони приходили читати нотації, і щойно ті можновладці бачили його вишкірене, пломенисте обличчя, вони полохалися й тікали з трибуни. Окрім цього, він ніколи не виголошував промов на мітингах, бо мікрофони заходилися істеричним виттям і вибивало струм. Однак він писав промови, і в кількох випадках ті призводили до бунтів, перевернутих автівок, студентських страйків та кривавих демонстрацій. Деякий час у сімдесятих він знався з чоловіком на ім’я Дональд Діфріз і порадив йому взяти прізвисько П’ятірка. Він допоміг скласти план, який вилився у викрадення спадкоємниці, і саме він запропонував позбавити її розуму замість того, аби просто отримати викуп. Він зник із невеличкого дому в Лос-Анджелесі, де Діфріз та інші згоріли, за двадцять хвилин до того, як туди вдерлася поліція: він крався вулицею, цокаючи своїми запилюженими розношеними чобітьми, а на його обличчі вигравала вогняна посмішка, від якої матері хапали дітей і тягли їх до хати, а у вагітних починалися передчасні перейми. І пізніше, коли замели залишки угруповання, вони пам’ятали тільки те, що з ними був іще хтось — може, хтось важливий або ж просто тусовщик… чоловік без певного віку, якого звали Ходаком, а інколи — Буґіменом.