Двері кафетерію були відчинені й так зафіксовані. Якраз біля них висіла коркова дошка оголошень. Старкі побачив, що 20 червня мала відбутися гра в боулінг. «Похмурі кулемети» проти «Перших страйкерів», чемпіонат проекту «Синь». А ще Анна Флосс просила, щоб 9 липня її підкинули до Денвера чи Боулдера. Вона б скинулася на пальне й прокермувала частину дороги. А ще Річард Беттс хотів роздати привітних цуценят — наполовину колі, наполовину сенбернарів. А ще в кафетерії проводили щотижневі релігійні служіння для всіх конфесій.
Старкі прочитав усі оголошення, а тоді зайшов до їдальні.
У кафетерії тхнуло гірше — одночасно зіпсутою їжею й трупами. Старкі роззирнувся з тупим жахом.
Здавалося, деякі мерці дивилися на нього.
— Товариші… — сказав Старкі й затнувся.
Він навіть не уявляв, що збирався сказати.
Старкі повільно рушив до столу, де обличчям у тарілці із супом лежав Френк Д. Брюс. Кілька секунд він просто дивився на Френка Д. Брюса. Тоді взяв тіло за волосся й підняв його голову разом із тарілкою — вона приклеїлася до обличчя супом, який уже давно загуснув. Нажаханий Старкі вдарив тарілку, і вона відлетіла, стукнулась об підлогу й перевернулася. Майже весь суп, схожий на запліснявіле желе, лишився на обличчі Френка Д. Брюса. Старкі дістав хустинку й витер усе, що зміг. Виявилося, що очі Френка Д. Брюса також заліпило супом, однак Старкі вирішив їх не чіпати. Він боявся, що очі Френка Д. Брюса також западуть у череп, як в отого мерця з табличкою. Та ще більше страхало те, що, коли повіки звільнити від клейкої плісняви, вони піднімуться, наче жалюзі. В основному він боявся побачити вираз очей Френка Д. Брюса.
— Рядовий Брюс, — тихо промовив Старкі, — вільно.
Він обережно накрив хустинкою обличчя Френка Д. Брюса. Вона прилипла. Старкі розвернувся й вийшов із кафетерію, крокуючи, як на плацу, — широко й розмірено.
На півдорозі до ліфта він наштовхнувся на небіжчика з табличкою на шиї. Старкі присів біля нього, послабив ремінець кобури та вставив дуло пістолета собі в рот.
Коли пролунав постріл, він вийшов приглушеним і зовсім не драматичним. Ніхто з мерців не звернув на нього ані найменшої уваги. Цівку диму прибрали повітряні фільтри. У нутрощах проекту «Синь» запанувала тиша. Носовичок Старкі відклеївся від обличчя рядового Френка Д. Брюса й плавно опустився на підлогу їдальні. Мерцеві було начебто й байдуже, та Лен Крейтон зловив себе на тому, що дедалі частіше дивиться на монітор із Брюсом і все гадає: якщо Біллі витирав мерцеві обличчя, то чому він у біса лишив суп на бровах? Скоро, дуже скоро йому доведеться побачитися з президентом Сполучених Штатів, однак суп, що засихав на бровах Френка Д. Брюса, турбував його більше. Значно більше.
Темний чоловік на ім’я Рендалл Флеґґ крокував трасою 51 і дослухався до нічних звуків, що долинали з обох боків вузької дороги, яка рано чи пізно виведе його з Айдахо до Невади. Від Невади він міг податися будь-куди. То була його країна — від Нового Орлеана до Ноґелеса, від Портленда в штаті Ореґон до Портленда в штаті Мейн — і ніхто не знав її краще, не любив її більше за нього. Флеґґ знав, куди ведуть дороги, і ходив ними вночі. Зараз же, за годину до світанку, він перебував десь між Ґрасміром та Ріддлом, західніше від Твін-Фоллза, але північніше від резервації Дак-Веллі, що розкинулася на межі двох штатів. Хіба не чудово?
Ішов він швидко, і його стоптані чоботи глухо стукотіли асфальтованою дорогою. Коли на обрії з’являлося світло автомобільних фар, він відступав до узбіччя, у високі трави — туди, де ховалися нічні комахи… Машина проминала його, а водій, певне, здригався від холодку, немов автівка промчала крізь повітряну яму, тоді як його дружина й діти борсалися вві сні, ніби їм усім водночас примарилося щось страшне.
Він рухався на південь, на південь трасою 51, і підбори його зношених гостроносих ковбойських чобіт стукотіли асфальтом — високий чоловік невизначеного віку в линялих джинсах із заклепками та джинсовій куртці. Його кишені напиналися від п’ятдесяти різновидів літератури, що суперечили один одному — памфлети на всі смаки, риторика на всі часи. Коли цей чоловік вручав тобі якусь брошуру, ти брав її, не зважаючи на тематику, — байдуже, ішлося там про небезпеку ядерних електростанцій, про роль, яку відіграв Міжнародний єврейський картель у поваленні урядів дружніх держав, про агентів ЦРУ, що працювали під прикриттям серед наркомафії, про фермерські профспілки, про «Свідків Єгови» («Якщо на ці десять запитань Ви відповідаєте «так», Вашу душу ВРЯТОВАНО!»), про войовничий рух чорношкірих за рівноправ’я чи про кодекс Ку-клукс-клану. Він завжди носив це із собою й мав іще дещо. На нагрудних кишенях у Флеґґа було по значку: жовтий смайл на правій та свиня в поліцейському картузі (під малюнком кривавими літерами було написано «ЯК ТАМ ВАША СВИНИНКА?») на лівій.
Він ішов далі, не сповільнюючись, не зупиняючись, ішов бадьоро, дивлячись у лице ночі, і його очі виблискували від тих можливостей, які давала ніч. За плечима в нього висів старий і потертий бойскаутський рюкзак. На обличчі вигравали похмурі веселощі, і якби ви подумали, що вони вирують і в його серці, то не помилилися б. Флеґґ мав лик потворно щасливого чоловіка — лик, що випромінював жаску й мужню теплоту; лик, від якого тріскалися склянки в руках стомлених офіціанток із придорожніх кафе; лик, глянувши на який, малюки на триколісних велосипедах врізалися в паркани та, зарюмсані, бігли до матусь із подібними до кілків скіпками в колінах; лик, який гарантовано перетворював п’яну спортивну суперечку на криваве побоїсько.