Протистояння. Том 1 - Страница 206

206

— Не знаю, — мовив Стю, — та, мабуть, зможу. Мабуть, таки зможу.

Він роздивлявся кольорову ілюстрацію, яку тримала перед ним Френ. Немов червоні вечірні рукавиці, по самі лікті його руки вкривала кров.

— Стю? — знову гукнула його Періон.

— Він закритий і зверху, і знизу, — шепотів Стю; його очі світилися, як дві жарини. — Апендицит. Він сам по собі. Він… Френні, витри мені лоба, Господи, я стікаю потом, наче срана свиня… дякую… Господи, мені не хочеться чикрижити його більше, ніж слід… це ж його, блядь, нутрощі… але треба. Боже, треба.

— Стю? — повторила Періон.

— Ґлен, дай мені ножиці. Ні, не ці. Оті, маленькі.

— Стю…

Урешті він глянув на неї.

— Не треба, — голос її звучав тихо, ласкаво. — Він мертвий.

Стю подивився на неї, і його очі повільно розширилися.

— Уже майже дві хвилини, — кивнула вона. — Та дякую. Дякую, що спробував.

Стю не зводив із неї очей.

— Ти певна? — урешті прошепотів він.

Періон знову кивнула. Її лицем бігли мовчазні сльози.

Стю відвернувся від них, випустив із рук маленький скальпель і заплющив очі — то був жест повного відчаю. Ґлен підвівся й згорблено почвалав геть, навіть не озирнувшись. Його ніби побили.

Френні обійняла Стю, пригорнула його.

— Ось так, — сказав він і повторював це знову та знову, і так монотонно й повільно, що Френ злякалася. — Ось так. Кінець. Ось так. Ось так.

— Ти зробив усе, що міг, — сказала вона та обійняла його так сильно, ніби наступної миті він міг зринути в небо.

— Ось так, — безживно повторив Стю наостанок.

Вона притислася до нього. Попри все, що Френні надумала за останні три з половиною тижні, попри те, що «запала так, як ніколи не западала», вона не наважувалася на відверті жести. З дошкульною ретельністю стежила, щоб не виявити своїх почуттів. Надто вибуховою та хисткою була ситуація з Гарольдом. І навіть тепер вона не показувала Стю, що почуває до нього. Не до кінця. Адже обіймала вона його не так, як належить закоханій. Так чіпляються одне за одного ті, кому пощастило вижити. Начебто Стю все розумів. Він обійняв Френ у відповідь, міцно притиснувши долоні до її плечей, лишивши на ній відбитки, що немов зробили їх спільниками якогось провального злочину. Десь хрипко скрикнула сойка, і неподалік заплакала Періон.

Гарольд Лодер не вмів відрізняти обійми двох уцілілих від обіймів двох коханців, тож дивився на Френні й Стю з дедалі більшими підозрою та страхом. За п’ять секунд він люто крутнувся на місці, зник у хащах і повернувся, коли вечеря вже давно скінчилася.

———

Вона прокинулася рано-вранці. Хтось трусив її. «Розплющу очі, а там Гарольд чи Ґлен, — заспано подумала вона. — Знову все повториться й буде повторюватися, доки ми не зробимо все як слід. Хто не вчиться на своїх помилках…»

Та будив її Стю. І в небі вже почало розвиднюватися — у нього закрадався світанок, приглушений ранковим туманом, наче щойно добуте золото, замотане в тонку тканину. Інші лежали навколо темними горбиками.

— Що таке? — спитала вона, підводячись. — Щось трапилося?

— Мені знову снився сон, — мовив Стю. — Не про стару, а про… про нього. Про темного чоловіка. Я злякався, тож…

— Припини. — Її злякало його обличчя. — Кажи вже, будь ласка.

— Періон. Веронал. Вона взяла веронал із Ґленового наплічника.

Вона хапнула повітря крізь зуби.

— От засада, — тремким голосом проказав Стю. — Вона мертва, Френні. О Господи, ну й халепа.

Вона спробувала заговорити, та язик не послухався.

— Гадаю, треба й інших двох розбудити, — сказав він відстороненим голосом.

Стю потер щоку, яка зробилися шорсткою від щетини. Френні й досі пам’ятала, як учора, коли вони обіймалися, притискалася до неї своєю щокою. Він розвернувся до неї.

— Коли це скінчиться? — ошелешено запитав Стю.

— Мабуть, ніколи, — тихо сказала Френ.

Їхні погляди зустрілися в перших сонячних променях.

Зі щоденника Френ Ґолдсміт

12 липня 1990 р.

Сьогодні ми зупинилися на захід від Ґілдерленда (штат Н-Й), а вдень урешті виїхали на Велике шосе — трасу 80/90. Учора ми зустріли Марка з Періон (теж гадаєте, що це чудове ім’я?), та сьогодні радість уже більш-менш ущухла. Вони згодилися рушити з нами… насправді вони це перші запропонували.

Та я не певна, що Гарольд би сам висунув таку пропозицію. Ви ж його знаєте. І його (гадаю, Ґлена також) насторожило те, скільки всього вони несли, зокрема й напівавтоматичні гвинтівки (дві штуки). Та головним було те, що Гарольд не міг обійтися без своїх мансів… він мусив щоразу заявляти про свою присутність — без цього ніяк.

Здається, я вже не одну сторінку списала ПСИХОЛОГІЄЮ ГАРОЛЬДА, тож якщо ви досі не зрозуміли, що він за один, то вже й не допетраєте. За всім тим чванством та помпезними промовами ховається дуже закомплексований маленький хлопчик. Він не може остаточно повірити, що все змінилося. Частина його (і то, як на мене, чимала) мусить вірити, що одного прекрасного дня всі кривдники зі старших класів повстануть із могил і почнуть кидатися паперовими кульками й називати його Дрочуном Лодером, як розказувала Емі. Інколи мені здається, що було б краще для нього (і, певне, для мене), якби ми не перетнулися в Оґанквіті. Я була частиною його минулого, колись давно була найкращою подругою його сестри й так далі. Тож ось у чому суть наших чудернацьких із Гарольдом стосунків: як не дивно, та, якби я знала, що знаю зараз, я б краще дружила з Гарольдом, аніж з Емі, у якої постійно паморочилося в голові від хлопців, крутих тачок та одягу зі «Світіз» — вона була (Боже, пробач, що пишу Погане про Мертвих, та це правда) справжнім оґанквітським снобом, таким, якими бувають лише люди, що ніде більше й не були. Гарольд по-своєму кльовий. Тобто тоді, коли не концентрує всі розумові здібності на тому, щоб поводитися, як придурок. Та справа в тому, що Гарольд ніколи б не повірив у те, що хтось може вважати його кльовим. Він так старається бути занудою. І вирішив перенести всі свої проблеми на своєму горбі в не такий уже й прекрасний новий світ. Я б не здивувалася, якби дізналася, що він носить їх у наплічнику разом із його улюбленими шоколадними батончиками «Пейдей».

206