От чорт, Гарольде, не знаю.
Запам’ятати: папуга з реклами «Джилет». «Будь ласка, не жмакайте “Шармін”». Ходячий глек «Кул-ейду», який казав: «О-о-о… ТА-А-А-АК!» «Тампони “О-Бі”… розроблені жінкою-гінекологом». «Конверс олл-стар». «Ніч живих мерців». Бр-р-р! Останній камінь упав надто близько. Закругляюся.
14 липня 1990 р.
Сьогодні за обідом у нас трапилася дуже ґрунтовна й серйозна розмова про ті сни, тож стоянка виявилася дещо довшою, ніж планувалося. До речі, зараз ми перебуваємо трохи на схід від Бетейвії, штат Нью-Йорк.
Учора Гарольд дуже несміливо (як на нього) запропонував набрати вероналу й ковтати маленькі дози, щоб перевірити, кажучи його словами, чи «розірветься цикл снів». Я підтримала цю ідею, аби ніхто не запідозрив, що зі мною щось не те, однак пігулки ховатиму: раптом вони щось зроблять із Самотнім Рейнджером (сподіваюся, він дійсно Самотній, бо не знаю, чи впораюся з двійнею)?
Коли всі погодилися на ідею з вероналом, Марк зауважив:
— Знаєте, про деякі речі краще багато не думати. Оком не зморгнемо, як почнемо думати, що ми Мойсеї та Йосифи, що до нас телефонує сам Господь.
— Темний чоловік дзвонить не з раю, — каже тоді Стю. — Якщо дзвінок далекого сполучення, то телефонують звідкись набагато нижче.
— Це Стю хоче сказати, що на нас полює краснопикий рогач, — подає голос Френні.
— І таке пояснення не гірше за будь-яке інше, — каже Ґлен, і ми всі дивимося до нього. — Ну, — продовжив він, немов захищаючись, — якщо поглянути на ситуацію з теологічної точки зору, справді може подуматися, що ми — вузол на канаті, який перетягують дві сили, пекельні і райські. Хіба ні? Якщо супергрип пережили єзуїти, вони, певно, геть подуріли.
Марк так зареготав, що мало не луснув. Я не дуже догнала, та притримала язика.
— Ну, на мою думку, це все дурня, — бовкнув Гарольд. — Не згледимося, як ви дійдете й до Едґара Кейса та трансміграції душ.
Коли я поправила його (прізвище насправді звучить «Кейсі»), він насупився та пронизав мене ПРЕСТРАШНИМ ГАРОЛЬД-ЛАЗЕРОМ. О щоденничку, він не з тих, хто завалить тебе подяками, якщо вказати на його маленькі проколи!
— Щоразу, як трапляється щось надприродне, єдине путнє пояснення, якому не бракує внутрішньої логіки, теологічне, — сказав Ґлен. — Ось чому фізика з релігією завжди йшли рука в руку. Згадайте сучасних цілителів вірою.
Гарольд бурчав, та Ґлен однаково вів далі:
— Нутро мені підказує, що всі мають трохи екстрасенсорних здібностей… та пайка така мала, що ми нічого не помічаємо. Можливо, цей талант слугує для самозбереження, тому так.
— Як це? — перепитала я.
— Бо, Френ, вивести факт Його існування можна лише від негативного. Хтось із вас коли-небудь читав про дослідження Джеймса Д. Л. Стонтона? Їх опублікували в одному соціологічному журналі в 1958 році, і йшлося там про розбиті пасажирські літаки й поїзди. Таблоїди й дотепер це передруковують.
Усі заперечно похитали головами.
— А дарма, — сказав Ґлен. — Джеймс Стонтон був «світлою головою», як сказали б мої студенти двадцять років тому. Тихим клінічним соціологом, що у вільний час вивчав окультні науки. Він написав кілька статей на перехресну тематику, а тоді відчалив до потойбіччя вести польові дослідження.
Гарольд пхекнув, та Стю з Марком усміхалися на всі зуби. Боюся, що і я також.
— То розказуйте про літаки з поїздами, — озивається Пері.
— Ну, Стонтон зібрав статистику п’ятдесяти авіакатастроф починаючи з 1925 року і двохсот поїздів, що розбилися від 1900-го. Він загнав дані в комп’ютер. Переважно порівнював три величини: кількість присутніх, кількість загиблих та місткість транспорту.
— Не розумію, що він хотів довести, — сказав Стю.
— Для цього треба знати, що він ввів у комп’ютер другу порцію даних — цього разу вони стосувалися такої ж кількості літаків із поїздами, які не розбилися.
— Контрольна група й експериментальна група, — кивнув Марк. — Поки що все правильно.
— Факт, який він з’ясував, був доволі простим, однак вражав, бо змушував задуматися про неймовірні речі. Шкода, що треба продиратися крізь шістнадцять таблиць, аби дійти загального висновку.
— Якого висновку? — ледь стримувалась я.
— Повні літаки й поїзди розбиваються рідше.
— Бля, що за ГІВНО! — мало не зривається на крик Гарольд.
— Ніяке не гівно, — спокійно каже Ґлен. — То теорія Стонтона, і комп’ютери її підтвердили. У випадках, коли розбиваються літаки або поїзди, пасажирами вони заповнені на 61 %. А тоді, коли все нормально, заповненість дорівнює 76 %. Тобто після всіх підрахунків комп’ютери вивели різницю в 15 %, і ця цифра багато важить, адже дані зібрані звідусіль. Стонтон каже, що варто було б задуматися, якби похибка становила лише 3 %, і він має рацію. Це аномалія завбільшки з Техас. Стонтон зробив висновок, що люди знають, який потяг чи літак має розбитись… і що вони підсвідомо передбачають майбутнє. У тітоньки Саллі прихопило живіт якраз перед тим, як літак вилетів рейсом 61 із Чикаґо до Сан-Дієґо. І коли літак розбивається в пустелі Невади, усі кажуть: «О, тітонько Саллі, ті кольки — просто манна небесна!» Та перш ніж з’явився Джеймс Стонтон, ніхто й не знав, що живота скрутило аж тридцятьом людям. У тридцятьох людей розболілася голова… або ж у їхніх ногах з’явилося те дивне відчуття, як коли тіло намагається достукатися до голови й повідомити мозку, що незабаром трапиться щось ду-у-уже кепське.
— Просто не віриться, — каже Гарольд і скрушно хитає головою.
— Ну, знаєш, — мовить Ґлен, — десь за тиждень, як я вперше прочитав статтю Стонтона, в аеропорту Лоґана розбився літак «Маджестик ейрлайнз». Усі, хто був на борту, загинули. Ну, коли все трохи втряслося, я зателефонував до лоґанського офісу «Маджестик». Сказав, що я журналіст із «Юніон лідер», манчестерської газети, — дрібна брехня, та для благої мети. Я сказав, що ми пишемо замітку про авіакатастрофи, і спитав, чи можуть вони сказати, скільки людей не скористалися квитками на той рейс. Той працівник здивувався, бо, як він сказав, серед їхнього персоналу про це точилося багато розмов. Шістнадцять — отака цифра. На посадку не з’явилося шістнадцять людей. Я спитав у нього, яка середня цифра для 747-х, що літають із Денвера до Бостона, і він сказав, що три.