Протистояння. Том 1 - Страница 205

205

Тож вони поїхали з міста й наступної ночі стали коханцями — більше з відчаю, аніж через те, що їх дійсно вабило одне до одного (це були жіночі розмови, і Френні не записувала їх навіть у свій щоденник). Він піклувався про неї, сказала Пері Френ тихим і дещо враженим голосом простої жінки, яка знайшла гарного чоловіка в жорстокому світі. Вона почала в нього закохуватися, щодня дедалі більше.

А тепер ось це.

— Цікаво, — сказала вона. — Усі ми, окрім Стю з Гарольдом, закінчили коледжі, і ти, Гарольде, також був би випускником, якби все йшло своїм ходом.

— Так, гадаю, що це так, — кивнув Гарольд.

Пері розвернулася до Марка й знову заходилася протирати йому лоба. Ніжно, з любов’ю. Френні пригадалася кольорова ілюстрація в сімейній Біблії: зображення з трьома жінками, які готують тіло Ісуса до поховання — натирають його пахощами та травами.

— Френні студіювала англійську, Ґлен викладав соціологію, Марк збирався захищати докторську з історії Америки, і ти, Гарольде, вивчав би англійську, адже хочеш стати письменником. Можна було б сісти й чудово потеревенити. Хоча ми це й так зробили, правда ж?

— Так, — погодився Гарольд.

Його зазвичай різкий та пронизливий голос наразі було ледве чути.

— Я десь читала, що гуманітарні науки вчать думати. Те, що ти завчаєш, стоїть на другому місці. Найкраще, що дає людині навчання, — це здатність правильно проводити індуктивно-дедуктивні зв’язки між різними фактами.

— Це добре, — сказав Гарольд. — Мені це подобається.

І тут рука таки опустилася їй на плече. Френ її не стріпнула, однак не могла не думати про цей дотик.

— Нічого тут доброго, — гримнула Пері.

Від подиву Гарольд прибрав руку з плеча Френ, і їй одразу полегшало.

— Тобто? — несміливо перепитав він.

— Марк помирає! — сказала Пері тихо, однак із безпорадною злістю. — Він помирає, бо ми витратили наш час на те, щоб навчитися, як забивати одне одному баки в гуртожитках та вітальнях дешевих квартир у містечках, де жило більше студентів, ніж постійних мешканців. О, я могла б вам розповісти про індіанців міді з Нової Ґвінеї, а Гарольд — про літературні прийоми сучасних англомовних поетів, та як це допоможе Маркові?

— Якби ж серед нас був хтось із медучилища… — обережно заговорила Френ.

— Так, якби ж. Та таких серед нас немає. Серед нас навіть автомеханіків немає, і жоден із нас не ходив до сільськогосподарських училищ і навіть ніколи не бачив, як ветеринар працює над коровою чи конем. — Вона подивилася на них, і її індигові очі ще потемнішали. — Як би ви мені не подобалися, зараз я б вас усіх проміняла на Містера На-Всі-Руки. Ви так боїтеся його торкнутися, хоча й знаєте, що станеться, якщо нічого не вдіяти. І я така сама, я себе не виключаю.

— Принаймні двоє… — Френні затнулася: вона збиралася сказати «принаймні двоє чоловіків поїхали до лікарні», та вирішила, що оскільки Гарольд тут, то фраза може виявитися невдалою. — Принаймні Стю з Ґленом поїхали. Це ж уже щось, так?

— Так, — Пері зітхнула, — це вже щось. І це ж Стю вирішив їхати, правда? Він єдиний серед нас урешті вирішив, що краще зробити бодай щось, аніж просто стовбичити й заламувати руки. — Вона поглянула на Френні. — Він не казав тобі, чим раніше заробляв на життя?

— Працював на заводі, — одразу ж сказала Френ.

Вона не помітила, як насупився Гарольд від того, що вона так швидко згадала цю інформацію.

— Він установлював схеми на електронні калькулятори. Гадаю, можна назвати його комп’ютерним техніком.

— Ха! — пхекнув Гарольд і кисло посміхнувся.

— Він єдиний із нас розуміється на тому, як розбираються речі, — мовила Пері. — Я майже певна, що Марк помре під час їхньої операції, та краще він помре, коли хтось намагатиметься йому зарадити, аніж конатиме, а ми просто стоятимемо й дивитимемося на нього… наче він пес, якого переїхали на дорозі.

Ні Френ, ні Гарольд не знайшлися з відповіддю. Вони просто стояли за нею й дивилися на бліде, непорушне обличчя Марка. Трохи згодом Гарольд знову поклав свою спітнілу долоню їй на плече. Френні хотілося закричати.

———

Стю з Ґленом повернулися за чверть до четвертої. Їздили вони на одному з мотоциклів. Ззаду був прив’язаний чорний лікарський саквояж з інструментами та кілька чорних книг.

— Ми спробуємо, — сказав Стю.

Пері звела очі. Обличчя в неї було біле й напружене, однак голос звучав спокійно.

— Справді? Будь ласка. Ми обоє цього хочемо, — сказала вона.

———

— Стю? — гукнула до нього Періон.

Було десять хвилин по четвертій. Стю стояв навколішки на розстеленій під деревом гумовій підкладці. Піт струменів його обличчям. Його очі блищали й мали одержимий вигляд. Френні тримала перед ним книгу, і, щойно Стю кивав, показувала то одну кольорову ілюстрацію, то іншу. Поряд із ним стояв білий, як полотно, Ґлен Бейтман і тримав моток тонкої білої нитки. Між ними на землі лежав саквояж із медичними інструментами. Його вкривали криваві плями.

— Ось він! — зойкнув Стю несподівано гучним і схвильованим голосом. Його зіниці звузилися до двох цяток. — Ось де цей малий вилупок! Ось! Ось тут!

— Стю? — повторила Періон.

— Френ, покажи мені ту, другу ілюстрацію! Швидше! Швидше!

— Ти зможеш його вирізати? — спитав Ґлен. — Господи Ісусе, вітре-землетрусе, ти справді так думаєш?

Гарольда поряд не було. Він покинув їх із самого початку, притиснувши руку до рота. Останні п’ятнадцять хвилин Гарольд стояв спиною до них біля кількох дерев, що підступали до їхньої стоянки зі східного боку. Наразі він звернув до них сповнене надії обличчя.

205