Протистояння. Том 1 - Страница 204

204

Запам’ятати: «відвиснути» означало «розслабитися». «Круто» або «бомбезно» означало «чудово». «Як два пальці об асфальт» означало, що зробити щось дуже легко. «Ковбаситись» означало «жваво танцювати», і багато хто носив футболки з написом «БУВАЄ ФІГНЯ» — свята правда й на сьогодні. «Жир» (або «жирок») було доволі популярним слівцем, хоч і почула я його тільки минулого року — значило воно те ж, що й «бомбезно». Перш ніж ударив супергрип, «барлогом» називали власну домівку, хоча вона могла виявитися королівськими хоромами. Було круто казати «забуритися до барлогу». Дурня, га? Отак ми й жили.

———

Було трохи за дванадцяту дня.

Виснажена Періон заснула біля Марка, якого дві години тому вони обережно перенесли в тінь. Він то приходив до тями, то знову непритомнів, і всім було легше, коли він перебував у відключці. Решту ночі Марк боровся з болем, та на світанку нарешті здався, і коли він був при тямі, від його криків у них холонула кров. Вони стояли й безпорадно дивились одне на одного. Нікому не хотілося їсти.

— Це апендицит, — сказав Ґлен. — Гадаю, сумнівів тут бути не може.

— Можливо, нам варто спробувати його… ну, прооперувати, — мовив до нього Гарольд. — Не думаю, що ви…

— Ми його вб’ємо, якщо спробуємо, — відрубав Ґлен. — Гарольде, ти й сам це знаєш. Якби ми й могли розпанахати його так, щоб він не стік кров’ю, — а в нас це не вийде — ми б не відрізнили його апендицит від підшлункової залози. Знаєш, там же нічого не підписано.

— І вб’ємо, якщо нічого не зробимо, — сказав Гарольд.

— Може, ти хочеш спробувати? — ядуче вщипнув його Ґлен. — Гарольде, інколи ти мене дивуєш.

— Щось я не бачу, щоб від вас була якась поміч нашому поточному становищу. — Гарольд зашарівся.

— Ні, стоп, досить, — втрутився Стю. — Який сенс у ваших розмовах? Якщо ніхто з вас не збирається розітнути його складаним ножем, про жодну операцію й говорити нічого.

— Стю! — мало не зойкнула Френні.

— Ні? — спитав він і знизав плечима. — Найближча лікарня, певне, лишилася позаду, у Момі. Ми його туди ніяк не доправимо. Мені здається, ми б його й до застави на трасі не дотягли б.

— Звісно ж, ти правий, — пробурмотів Ґлен і провів рукою по шорсткій, як наждак, щоці. — Гарольде, прошу вибачення. Я дуже засмучений. Я знав, що таке могло трапитися. Пардон, знав, що трапиться. Однак то була лише теорія. Наживо все геть інакше, ніж тоді, коли сидиш у старому кабінеті, а думкою ширяєш у небесах.

Гарольд пробурмотів щось нечемне й пішов собі, засунувши руки в кишені. Він скидався на похмурого десятирічного хлопця-переростка.

— Чому ми не можемо його пересувати? — відчайдушно спитала Френ, переводячи погляд зі Стю на Ґлена.

— Через те, як роздувся його апендицит, — сказав Ґлен. — Якщо він лусне, то спустить в організм стільки отрути, що й десятеро людей померли б.

— Перитоніт, — кивнув Стю.

У Френні запаморочилося в голові. Апендицит? У минулі дні це було пусте. Дріб’язок. Потрапиш до лікарні з жовчнокам’яною хворобою, і вони тобі відчикрижать апендицит просто за правилами, раз тебе вже розітнули. Вона згадала, як її шкільному товаришеві, хлопчикові на ім’я Чарлі Біґґерз, якого всі прозивали Біґґі, вирізали апендицит улітку між п’ятим і шостим класами. У лікарні він пробув лише два-три дні. За складністю вирізати апендицит було дрібницею.

Так само, як і народити дитину.

— Та якщо облишити його, хіба він однаково не лусне? — запитала вона.

Стю з Ґленом знічено перезирнулися й нічого не сказали.

— Тоді ви точнісінько такі, як про вас каже Гарольд! — люто випалила вона. — Ви маєте зробити бодай щось, навіть якщо в нас є лише складаний ніж! Мусите зробити бодай щось!

— Чому ми? — розізлився Ґлен. — Чому не ти? Заради Бога Всевишнього, у нас же й медичного атласу немає!

— Та ж ви… він… це не може статись отак! Вирізати апендицит — це ж пусте!

— Можливо, колись так, та тепер це аж ніяк не пусте, — сказав Ґлен, та вона його вже не чула: Френ розплакалася й пішла геть.

———

Вона повернулася до стоянки близько третьої. Їй було соромно, і вона хотіла вибачитися. Та на місці вона не побачила ні Стю, ні Ґлена. Гарольд супився на стовбурі поваленого дерева. Періон сиділа біля Марка, схрестивши ноги, і періодично промокувала йому лоба. Обличчя в неї було блідим, однак вона трималася.

— Френні! — вигукнув Гарольд і помітно просвітлів.

— Привіт, Гарольде.

Вона підійшла до Пері.

— Як він?

— Спить, — сказала Періон.

Однак він не спав — навіть Френ це помітила. Він був непритомним.

— Пері, куди пішли решта? Не бачила?

Та відповів їй Гарольд. Він підійшов ззаду, і Френ відчувала, що він хоче торкнутися її волосся чи покласти руку на плече. Краще б він цього не робив. У присутності Гарольда вона майже завжди почувалася дуже незручно.

— Вони поїхали до Канкла. Шукати лікарню.

— Сказали, що спробують знайти якісь книги, — сказала Пері. — Книги та… та інструменти.

Вона глитнула, і в її горлі виразно клацнуло. Періон продовжувала обтирати лице Марка прохолодним рушником — періодично вона змочувала тканину водою з фляжок і викручувала.

— Нам дуже шкода, — видушив із себе Гарольд. — Гадаю, звучить, як пустопорожня херня, та ми дійсно співчуваємо.

Пері звела очі й усміхнулася до Гарольда силувано, однак дружньо.

— Я знаю, — сказала вона. — Дякую. Ніхто в цьому не винен. Хіба що Бог, якщо Він існує. Бо якщо існує, то це Його провина. І коли я Його побачу, одразу ж копну по яйцях.

У неї було довгасте, кінське обличчя та опасисте тіло селянки. Френ завжди насамперед звертала увагу на кращі риси зовнішності, а тоді вже на менш вдалі (наприклад, у Гарольда як на хлопця були гарні, витончені руки), тож вона помітила, що волосся в Пері має каштановий відтінок і розкішний вигляд; помітила, що її темні індигові очі світяться розумом. Періон розказала їм, що викладала антропологію в Нью-Йоркському університеті, була активною учасницею кількох політичних рухів, зокрема за права жінок та узаконення рівноправного лікування для жертв СНІДу. Вона ніколи не була заміжньою. Якось вона сказала Френні, що Марк ставився до неї краще, ніж вона взагалі очікувала від чоловіків. Інші або ігнорували її, або автоматично заносили до категорії дівчат, яких називали «жирухами» й «коровами». Вона припускала, що за звичайних умов Марк міг бути в групі, яка просто не звертала на неї уваги, та правила гри змінилися. Вони зустрілися в Олбані, де Періон проводила літо разом із батьками. Сталося це останнього червневого дня, і після недовгої розмови вони вирішили забратися з міста, перш ніж бактерії, які визрівали в гнилих мерцях, зроблять із ними те, на що не спромігся супергрип.

204