Протистояння. Том 1 - Страница 133

133

Між ними запала мовчанка. День перевалив за полудень, і з лісу через дорогу чувся гавкіт Коджака.

— Знаєте, — заговорив урешті Бейтман, — я за натурою людина життєрадісна. Може, тому, що в мене низький поріг задоволення. Через це мене й зневажали колеги. У мене є свої вади. Ви й самі пересвідчилися, що я забагато говорю. З мене кепський художник — це ви теж бачите. А ще я не вмію розумно поводитися з грішми. Бувало, що три дні до получки я харчувався самими бутербродами з арахісовим маслом; і всі мешканці Вудсвілля сміялися з того, що я відкривав депозитний рахунок і закривав його за тиждень. Та я не дозволяв цьому мене пригнічувати, Стю. Ексцентричний, однак веселий — отакий я. Єдине моє прокляття — сни. Зі шкільних років мені завжди снилися неймовірно яскраві сни. Багато з них були поганими. Малому мені снилися тролі під мостами, які простягали лапи й хапали мене за ногу, або відьма, яка перетворювала мене на птаха… я відкривав рота, щоб закричати, та з мене виривалося лише каркання. Стю, вам сняться кошмари?

— Буває, — сказав Стю, думаючи про Елдера й про те, як Елдер ганявся за ним у нічних жахіттях; згадались освітлені холодним флуоресцентним світлом і сповнені луни коридори, які переходили один в інший і ніколи не закінчувалися.

— Тоді ви в курсі, як воно. Коли я був підлітком, мені, як і належить, снилися й збудливі сни, що могли закінчитися полюцією, але інколи дівчина перетворювалася на жабу, змію чи гнилий труп. Я постаршав, і мені почали снитися сни про невдачі, деградацію, самогубства, жахливі випадкові смерті. Найчастіше мені снилося, як мене повільно чавить автомобільним підйомником на автозаправці. Гадаю, все це лише варіації сну з тролем. Я справді вірю в те, що подібні сни дозволяють мозку проблюватись, і ті, кому вони сняться, радше благословенні, аніж прокляті.

— Позбуваєшся чогось — значить, воно не накопичується.

— Саме так. Існує багато різноманітних трактувань снів, найвідоміші серед яких — Фройдові, та я завжди вважав, що вони є засобом самоочищення, що сни — це можливість для психіки добряче просратися. Гадаю, люди, яким нічого не сниться або ж які сплять так міцно, що під ранок уже нічого не пам’ятають, страждають на певний розумовий закреп. Хай там як, а коли наснилося жахіття, єдина практична винагорода — прокинутися й усвідомити, що то був лише сон.

Стю всміхнувся.

— Та останнім часом мені постійно сниться дуже страшний сон. Дуже поганий. Як і сон про ліфт, він постійно повторюється, однак у порівнянні це як вовк і кошеня. Він не схожий на жоден із моїх снів, та водночас подібний до всіх них. Він наче… усі мої кошмари разом узяті. І я просинаюся в кепському настрої, наче побачив не сон, а видіння. Мабуть, звучить як цілковита маячня.

— І що ж сниться?

— Один чоловік, — тихо промовив Бейтман. — Принаймні здається, що чоловік. Він стоїть на даху багатоповерхівки чи на вершині високої скелі. Що б то не було, воно здіймається на сотні футів, а його підніжжя оповите туманом. Сонце вже сідає, та він дивиться в інший бік — на схід. Іноді я бачу його в блакитних джинсах та куртці, але частіше він являється мені в балахоні з каптуром. Обличчя його не видно, та я бачив ті очі. Червоні очі. І в мене таке відчуття, ніби він шукає поглядом мене й рано чи пізно знайде або ж мене приведуть до нього… і тоді мені кінець. Тож я намагаюся закричати і… — Він знизав плечима й замовк.

— І тоді ви прокидаєтеся?

— Так.

Через дорогу перебіг Коджак і взявся злизувати з алюмінієвої форми залишки торта. Бейтман поплескав його по спині.

— Ну, це ж лише сон, — сказав він і підвівся, скривившись від хрускоту в колінах. — Якби мене відвели до мозкоправа на психоаналіз, гадаю, він би сказав, що цей сон є виявом мого страху перед лідером чи лідерами, які можуть усе наново запустити. Або ж страху перед технологією в цілому. Бо я й справді вважаю, що всі нові суспільства, які виникнуть тут, на Заході, ґрунтуватимуться на технологіях. Шкода, і це не обов’язково, одначе буде саме так, бо ми підсіли, ми на гачку. Вони не згадають кут, у який ми себе загнали. Або ж не схочуть згадати. Брудні річки, діри в озоновому шарі, атомні бомби, забруднення атмосфери. Вони пам’ятатимуть лише те, що колись можна було грітися вночі, не докладаючи великих зусиль. Бачите, на додачу до інших вад я ще й луддит. Та цей сон… він не відпускає мене, Стю.

Редман промовчав.

— Ну, я б уже повертався, — жваво сказав Бейтман. — Я вже захмелів, і здається, що після обіду поллє дощ.

Він рушив до краю галявини, пошарудів у кущах і за хвилину повернувся з тачкою. Потім старий опустив сидіння табуретки, поклав її в тачку разом із палітрою та кулером, а зверху дбайливо примостив свій посередній малюнок.

— Ви це аж сюди котили? — спитав Стю.

— Котив, доки не впав в око цікавий пейзаж. Щодня виходжу в іншому напрямку. Непогана розминка. Якщо ви йдете на схід, чому б вам не завітати до Вудсвілля й не заночувати в моєму домі? Тачку можемо котити по черзі, а в тому струмку холоне ще одна упаковочка пива. Тож додому котитимемося з шиком.

— Згода, — сказав Стю.

— От гарний чоловік. Певне, плескатиму язиком аж до дому. Східний техасцю, ви в руках професора Пустомелі. Як набридну, просто скажіть, і я заткаюсь. Без жодних образ.

— Я люблю слухати, — мовив Стю.

— Значить, вас сам Бог послав. Ходімо.

Вони рушили трасою 302. Один котив тачку, другий пив пиво. Вони мінялися, та Бейтман торочив без упину — продовжував свій безкінечний монолог, легко жонглюючи темами. Поряд вистрибував Коджак. Стю слухав супутника, задумувався про щось своє, а тоді знову повертався до плину розмови. Його збентежила картина, яку змалював Бейтман: сотня невеликих анклавів (зокрема мілітаристичних), які існують на землях, де всюди, наче іграшкові кубики, розкидана зброя Судного дня. На диво, його думки постійно поверталися до сну Ґлена Бейтмана — сну про безликого чоловіка на вершині високого будинку чи скелі, про чоловіка з червоними очима, який стоїть спиною до сонця й тривожно дивиться на схід.

133