Протистояння. Том 1 - Страница 134

134

———

Він прокинувся незадовго до півночі, весь спітнілий. Він кричав уві сні? Наче ні: із сусідньої кімнати чулося повільне й розмірене дихання Ґлена Бейтмана, і було видно, що Коджак спить у коридорі, поклавши морду на лапи. Місячне сяйво так яскраво окреслювало предмети, що все здавалося нереальним.

Прокинувшись, Стю сів, спершись на лікті, але тепер він ліг назад на вологе простирадло й накрив очі рукою. Він не хотів пригадувати той сон, однак не міг його позбутися.

Стю знов опинився в Стовінгтоні. Елдер був мертвий. Усі були мертві. Будівля нагадувала лункий склеп. Вижив лише він, і вихід ніяк не знаходився. Спершу він спробував опанувати паніку. «Іди, не біжи», — повторював він собі, та знав, що скоро зірветься. Крокував він дедалі швидше, і бажання озирнутися й пересвідчитися, що позаду тільки луна, ставало непереборним.

Він пройшов повз зачинені двері офісів, повз молочно-матові шибки з чорними іменами. Повз перекинуті ноші. Повз тіло медсестри із задертою до стегон білою спідницею та зчорнілим, перекошеним обличчям — вона лежала й дивилась у стелю з флуоресцентними лампами, схожу на перевернуті формочки для льоду.

І він кинувся бігти.

Швидше, швидше, двері миготіли й зникали, ноги тупотіли лінолеумом. Помаранчеві розпливчасті стрілки на білих шлакоблочних стінах. Знаки. Спершу звичайні: «РАДІОЛОГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ», «КОРИДОР В — ДО ЛАБОРАТОРІЙ» і «БЕЗ ПЕРЕПУСТКИ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». А тоді він опинився в крилі установи, якого раніше не бачив і бачити не мав. Фарба на стінах почала облущуватися. Деякі флуоресцентні лампи згасли, а інші дзижчали, наче мухи в пастці. Деякі матові шибки розбилися, і крізь подібні до зірок дірки виднілося розтрощене обладнання й скорчені від страшного болю тіла. І кров. Ці люди не від грипу померли. Їх повбивали. Мерці були прошиті кулями та вкриті численними порізами й жаскими пораненнями, яких можна було завдати тупими предметами. Вони витріщалися порожніми, вибалушеними очима.

Він злетів донизу зупиненим ескалатором і помчав довгим темним тунелем. В іншому кінці того облицьованого кахлями проходу були ще якісь офіси, однак їхні двері пофарбували в зловісний чорний. Стрілки-вказівники були яскраво-червоними. Лампи блимали й дзижчали. На табличках було написано «ДО КОБАЛЬТОВИХ УРН», «ЛАЗЕРНИЙ АРСЕНАЛ», «САЙДВАЙНДЕРСЬКІ РАКЕТИ» та «ЕПІДЕМКІМНАТА». А тоді він побачив стрілку, яка вказувала на правий поворот, і єдине благословенне слово над нею — «ВИХІД». Від полегкості він заплакав.

Стю завернув за ріг. Двері стояли відчинені. За ними була чарівна, запашна ніч. Він кинувся до дверей, і тієї ж миті в них зайшов чоловік у джинсових штанях і куртці та перекрив йому дорогу. Стю ледве загальмував, проковтнувши крик, що іржею дряпнув його горло. Незнайомець зайшов у мерехтливе сяйво флуоресцентних ламп, і Стю побачив, що на місці обличчя в нього лише холодна чорна тінь — чорнота, проколена двома бездушними червоними очима. Замість душі в них танцювали веселощі й божевільна радість.

Темний чоловік виставив руки, і Стю побачив, що з них скрапує кров.

— Земля і небо, — прошепотіло з провалля, де мало б бути обличчя темного чоловіка. — Усі земля і небо.

Стю прокинувся.

У коридорі застогнав і тихо загарчав Коджак. Його лапи сіпались уві сні, і Стю подумав, що навіть собакам щось сниться. Бачити сни (а інколи й жахіття) цілком нормально.

Та заснув він дуже нескоро.

Розділ 38

Коли моровиця грипу пішла на спад, почалася друга епідемія. Тривала вона близько двох тижнів. Ця пошесть найбільше поширилась у високорозвинених країнах, менше — у слабше розвинених на кшталт Перу й Сенеґалу. У Сполучених Штатах друга епідемія забрала 16 відсотків тих, хто пережив супергрип. У країнах третього світу — не більш ніж 3 відсотки. Другу епідемію ніяк не назвали, бо симптоми були найрізноманітніші. Ґлен Бейтман або інший соціолог міг би сказати, що то була епідемія «природних причин» або «браку реанімації». У суто дарвінському розумінні то була остання прополка. І багато хто зауважив би, що й найжорстокіша.

———

Семові Тоберу було п’ять із половиною років. Його мати померла 24 червня в головній лікарні Мерфрісборо, штат Джорджія. 25-го числа сконали його батько й дворічна сестра Ейпріл. 27 червня помер старший брат Майк, і Сем лишився один.

Відколи померла мати, Сем перебував у шоковому стані. Він тинявся вулицями Мерфрісборо, їв, коли хотілось, іноді плакав. Згодом припинив рюмсати, бо краще від цього не ставало. Сльози людей не повертали. Уночі його сни розбивали жаскі кошмари, у яких його татко з Ейпріл і Майком помирали знову й знову — їхні обличчя розпухали, чорніли, і вони давилися власним слизом під жахливе деренчання, що чулося в їхніх грудях.

2 липня, за чверть до десятої ранку, Сем забрів у зарості ожини за домом Гетті Рейнольдз. Замислившись, дивлячись у нікуди, він виписував зигзаги між ожинових кущів, які були вдвічі вищі за нього, зривав і їв ягоди, доки губи й підборіддя геть не зчорніли. Голки дряпали йому одяг, а іноді діставалися й до голої шкіри, та Сем не зважав. Навколо нього сонно гули бджоли. Стару й зогнилу колодязну кришку, заховану високою травою та корінням кущів, він помітив лише останньої миті. Вона проломилася під ним із різким, оглушливим тріском, і Сем провалився у вимощену камінням шахту. Він пролетів двадцять футів, упав на сухе дно й зламав обидві ноги. Сем помер за двадцять годин по тому. Згубили його не тільки страх і страждання, а й шок, голод та спрага.

———

134