Протистояння. Том 1 - Страница 110


К оглавлению

110

Нік стояв до нього спиною й ні про що не здогадувався, доки пальці нападника не зімкнулися на його шиї. Коробка, яку він щойно дістав, вилетіла з рук, і свічки розкотилися підлогою. Коли Нік поборов переляк, його вже мало не задушили. Він був упевнений, що в реальність увірвалася чорна потвора з його снів — позаду нього якийсь демон із найглибших підвалів пекла, який, щойно згасло світло, скористався нагодою та вчепився лускатими, пазуристими пальцями в його горлянку.

Конвульсивно, керуючись самими інстинктами, він схопився за руки душителя та спробував їх розчепити. Гаряче повітря дмухало йому в праве вухо — подиху Нік не чув, проте відчував. Він ледве хапнув повітря, та пальці нападника знову стиснулися.

Вони гойдалися в темряві, наче два танцюристи. Пацан не здавався, і Рей Бут відчув, що сили залишають його. У голові гупало. Якщо не впоратися з цим німаком просто зараз, то його ніколи не вдасться добити. Зібравши залишки сил, він зчавив хлопцеві шию.

Нік відчув, як світ віддаляється. Спершу біль у горлі був гострий, та тепер він став тупим і далеким, мало не приємним. Нік сильно тупнув каблуком по нозі Бута і водночас штовхнув його спиною. Здоровань позадкував. Однією ногою він наступив на свічку, посковзнувся та гепнувся на підлогу. Зверху Бута притиснув Нік, і врешті той розчепив руки.

Нік відкотився. Він хрипко відсапувався. Усе здавалося далеким і примарним, хвилястим, окрім болю в шиї: він приходив повільними пульсаціями-вибухами. У горлі чувся смак крові.

Кремезна, згорблена тінь почала випростовуватися: незнайомець підводився. Нік згадав про пістолет і потягся до нього. Зброя була на місці, проте ніяк не діставалася. Якимсь чином пістолет застряг у кобурі. Оскаженівши від паніки, Нік потягнув його щосили. Пістолет стрельнув. Куля черкнула по його нозі та встряла в підлогу.

Тінь кинулася на нього, наче невідворотний фатум.

З Ніка вибило все повітря, і його обличчям поповзли білі ручиська й тицьнули двома великими пальцями йому в очі. У тьмяному місячному світлі на одній руці Нік побачив багряний блиск, і в темряві його губи здивовано витягнулися в німому крику: «Бут!» Він далі шарпав пістолет. Нік майже не відчував пекучого болю вздовж стегна.

Один із пальців Рея Бута втиснувся в його праве око. У Ніковій голові спалахнув, заіскрив рідкісний біль. Нарешті він висмикнув зброю. Загрубілий, мозолистий палець Бута крутився то за годинниковою стрілкою, то проти неї, вминаючи око в череп суперника.

Нік видав непевний крик, що прозвучав, як розлючене шелестіння, і втиснув дуло пістолета в плюсклий бік Бута. Він натиснув на курок, і пістолет видав приглушене «вхоп!» — Нік почув, як руку сіпнуло віддачею; мушка на стволі зачепилася за сорочку нападника. Нік побачив, як із дула вирвався спалах, і наступної миті відчув запах пороху та припаленої сорочки. Рей Бут напружився, а тоді звалився на нього.

Схлипуючи від болю й жаху, Нік з усіх сих штовхнув Бутове тіло, і воно впало — чи радше сповзло — з нього. Нік виборсався, тримаючись за поранене око, і завмер. Горло горіло вогнем. Здавалося, немов його скроні стискають безжальні лещата.

Нарешті він помацав підлогу, знайшов свічку та підпалив її настільною запальничкою. У слабкому жовтому світлі він побачив Рея Бута — той лежав долілиць, схожий на мертвого кита, якого викинуло на берег. Від пострілу на сорочці збоку з’явилася кругла обсмалена діра завбільшки з оладок. Набігло чимало крові. У тріпотливому світлі велетенська безформна тінь Бута простяглася до дальшої стіни.

Стогнучи й не віднімаючи руки від ока, Нік почвалав до невеликої вбиральні. Він поглянув у дзеркало, побачив, як між пальців сочиться кров, і неохоче прибрав руку. Роздивитись як слід не виходило, та могло виявитися, що тепер він не просто глухонімий, а ще й одноокий.

Він повернувся до офісу й копнув безживне тіло Рея Бута.

«Підправив мене, — сказав він мерцеві. — Спершу зуби підрихтував, а тепер іще й око. Задоволений? Якби міг, ти б обидва ока видлубав, так? Вичавив би очі й полишив мене у світі мерців глухим, німим і сліпим. Отак ти хотів, пацане?»

Він знову копнув Бута, та від того, як носак черевика вгруз у мертву плоть, Нікові зробилося погано. Трохи згодом він підійшов до койки, сів на неї та схилив голову на руки. Зовні панувала непроникна темрява. Зовні гасли всі вогні світу.

Розділ 34

Довгими днями (скільки було тих днів? хто міг сказати напевне? тільки не Сміттєбак, це точно) Дональд Мервін Елберт — відомий серед тих, хто ділив із ним похмуре й заплутане шкільне минуле, як Чувак-Сміттєбак — блукав вулицями Повтенвілля, штат Індіана, кривився, дослухаючись до голосів, що звучали в його голові, ухилявся й затулявся від пожбуреного привидами каміння.

Гей, Сміттєбаче!

Гей, Чуваче-Сміттєбаче, зараз я в тобі покопирсаюся! Що, підпалив кілька вогників цього тижня?

Що сказала стара тітонька Семпл, коли спалахнув її пенсійний чек, га, Сміттєбаче?

Гей, дитя зі сміття, купиш трохи гасу?

То як, Сміттяче, сподобалася шокова терапія в Терр-От?

Сміття…

…гей, Сміттєбаче…

Іноді він знав, що ті голоси несправжні, та іноді волав до них, щоб замовкли, а тоді усвідомлював, що єдиним звуком є його власний голос, який відлунює від будинків і вітрин, відскакує від шлакоблочних стін автомийки «Скрабба-Дабба», у якій він раніше працював, а тепер, уранці 30 червня, сидів та їв великий кособокий сендвіч з арахісовим маслом, желе, помідорами та гірчицею «Ґалденз Дьябло». Жодних голосів, окрім його власного: він бився в житлові будинки та крамниці, і його відсилали назад, наче небажаного гостя, тож він повертався до вух Чувака-Сміттєбака. Бо якимсь дивом Повтенвілль спорожнів. Усі його мешканці кудись поділися… Правда? Люди завжди казали, що він несповна розуму, і саме так міг подумати божевільний — що єдиною живою душею в його рідному місті є він сам. Та погляд повсякчас вертався до велетенських білих та круглих нафтових цистерн, що бовваніли над горизонтом, наче низькі хмари. Вони стояли між Повтенвіллем і дорогою до Ґері й Чикаґо, і Сміттєбак знав, чого хоче, йому це не снилося. Бажання було кепським, та воно йому не примарилось, і він знав, що не зможе із собою нічого вдіяти.

110