Протистояння. Том 1 - Страница 91

У парку були й інші люди, і де з ким він розмовляв. За великим рахунком, вони поводились однаково, і Ларрі гадав, що й сам мало чим від них відрізняється: очманілі, говорили не до ладу і, здавалося, під час розмови не могли не хапати співрозмовника за рукав. Їм було що розповісти, та історії вони мали однакові. Їхні друзі та родичі померли або помирали. На вулицях стрілянина, П’яту авеню охопило полум’я, і чи правда, що «Тіффаніз» більше немає? Як таке може бути? Хто прибиратиме вулиці? Хто забере сміття? Чи варто тікати з Нью-Йорка? Вони чули, що військові охороняють усі виїзди й виходи. Одна жінка до смерті боялася, що з метро виповзуть щури й успадкують землю — це нагадало Ларрі його власні думки того дня, коли він повернувся до Нью-Йорка. Один молодик жував «Фрітос» із гігантського пакета й невимушено розказував Ларрі, як він здійснить мрію свого життя. Він прямував до стадіону «Янкіз», де збирався оббігти аутфілд голяка, а тоді помастурбувати на домашню пластину. «Такий шанс випадає раз на життя, чуваче», — сказав він Ларрі, підморгнув обома очима й тоді пішов собі далі, наминаючи «Фрітос».

Багато хто з відвідувачів парку був хворим, але мерців траплялося не дуже багато. Певне, людей бентежила думка про те, що ними можуть поласувати тварини, і коли вони відчували наближення кінця, то заповзали до будинків. Цього ранку Ларрі наштовхнувся лише на один труп, та цієї зустрічі йому вистачило з головою. Він ішов Діагональною дорогою № 1 і завернув до громадської вбиральні. Ларрі відчинив дверцята, і всередині сидів вишкірений мрець — його обличчям завзято повзали опариші, руки лежали на голих стегнах, а погляд запалих очей був націлений на прибульця. Ларрі огорнуло нудотним запахом, та таким солодким, ніби мрець на унітазі був зіпсутою цукеркою — смаколиком, який у сум’ятті покинули на поталу мухам. Ларрі загрюкнув двері, але запізно: він розпрощався з кукурудзяними пластівцями, які з’їв на сніданок, і так довго сіпався від спазмів, що злякався, як би шлунок не надірвав. «Господи, якщо ти існуєш, якщо й досі розглядаєш прохання грішників, молю про одне: не показуй мені такого сьогодні, — благав Ларрі, шкандибаючи назад до звіринцю. — І так кепсько, коли навколо блукають шизоїди… та цього я не витримаю. Красно тобі дякую».

Ларрі сидів на лавці біля звіринцю (наразі покликач страховиськ відійшов за межі чутності) і зловив себе на думках про чемпіонат Головної бейсбольної ліги п’ятирічної давності. То були приємні спогади, адже саме тоді Ларрі востаннє почувався абсолютно щасливим, мав чудову фізичну форму й не накручував себе через усякі дурниці.

Гарні часи настали невдовзі після того, як він розсварився з Руді. Погризлися вони через дурню, і якби зустрілися знову («Цього вже ніколи не станеться», — почулося в його голові важке зітхання), Ларрі попросив би пробачення. Якби це їх помирило, він би став перед Руді навколішки й поцілував його черевики.

Вони сіли в старий роздовбаний «мерк’юрі» 1968 року та рушили до протилежного узбережжя. В Омасі в тарантайки навернулася коробка передач, і відтоді вони просувалися вперед так: два тижні — робота, потім — попутки на захід, ще пара тижнів роботи й так далі. Деякий час вони працювали на фермі на заході Небраски, унизу її ручки, й одного вечора Ларрі програв у покер шістдесят доларів. Наступного дня він попросив у Руді трохи грошей, щоб розплатитися. Місяць по тому вони прибули до Лос-Анджелеса, і Ларрі першим знайшов роботу. Ну, якщо можна назвати роботою миття посуду за мінімальну ставку. Минуло три тижні, й одного вечора Руді порушив питання позички. Він сказав, що познайомився з одним хлопцем, який порадив йому дуже надійну агенцію з працевлаштування, але за послуги вони беруть двадцять п’ять баксів. Руді сказав, що він би й не згадував, однак…

Ларрі заявив, що віддав гроші. І квит. Коли Руді потрібні двадцять п’ять зелених — окей. Якщо це не означатиме, що Ларрі повернув той самий борг двічі.

Руді сказав, що він лише хоче забрати свої гроші, а подарунки та чос Ларрі Андервуда йому не потрібні.

— Господи Боже, Руді, — сказав Ларрі та спробував добродушно засміятися. — Не думав я, що потрібно було просити в тебе письмове підтвердження про отримання боргу. Певне, я помилявся.

Вони договорилися до повноцінної сварки, мало не дійшло до бійки. Під кінець обличчя в Руді палало рум’янцем.

— Отакий ти, Ларрі! — кричав він. — Отакий ти, до самих кишок! Я гадав, що так і не засвою цей урок, та нарешті мені це вдалося. Іди ти в пизду, Ларрі.

Руді зібрав речі, і Ларрі кинувся за ним на сходи будинку, у якому вони винаймали свою дешеву кімнату, вихопив гаманець. У таємному відділенні за фотокартками лежали три акуратно складені десятки, і Ларрі жбурнув їх у Руді.

— На, хуйло брехливе! Забирай! Забирай свої кляті гроші!

Руді копнув парадні двері та вийшов у ніч, назустріч жебрацькій долі, яка чекає на всіх Руді цього світу. Він не озирнувся. Ларрі постояв на сходах, відхекався, за хвилину знайшов свої три десятки, підняв їх і сховав у гаманець.

У наступні роки він інколи повертався до цього інциденту й поступово схилявся до думки, що Руді мав рацію. Насправді Ларрі був цього певний. Та навіть якщо він дійсно з ним розплатився, вони товаришували ще з перших класів, і коли Ларрі думав про це, йому пригадувалося, що в нього завжди не вистачало якихось десяти центів на суботні гульки, бо коли він ішов до Руді, то завжди купував по дорозі лакричну соломку чи шоколадку або ж просив якусь дрібничку, щоб вистачило на шкільний обід або проїзд. За всі роки він напозичав дрібнотою доларів п’ятдесят, а то й сотню. Ларрі пригадав, як напружився, коли Руді заговорив про свої гроші. Його мозок відняв двадцять п’ять від тридцяти й сказав: «Лишиться тільки п’ять баксів. Отже, гроші ти вже повернув. Не впевнений, коли саме, але повернув. Тож тему закрито». І він про це більше не замислювався.