Протистояння. Том 1 - Страница 76

Ллойд, який іще п’ятнадцять хвилин тому купався в променях слави, усвідомив, що думає не про усміхнених шанувальників, а про майбутнє, яке настане за якихось два тижні й скінчиться польотом у зловісну чорну діру.

— Злякався, Сильвестре? — спитав Девінс мало не лагідним тоном.

Щоб відповісти, Ллойдові довелося облизати губи.

— Господи, звісно ж, злякався. Якщо все так, як ти кажеш, я вже труп.

— Мертвим ти мені не потрібен, — сказав Девінс. — А от переляк не завадить. Зайдеш до суду перевальцем та з посмішкою на фізії — тебе прикують до стільця й махнуть рубильником. Станеш сорок першим Маркемом. А будеш мене слухати, то можемо й прослизнути. Я не кажу, що проскочимо, але можна спробувати.

— Я тебе слухаю.

— Ми маємо поставити на присяжних, — сказав Девінс. — На дванадцятьох шлеперів із вулиці. Треба, щоб на лавах присяжних сиділи сорокадворічні тітоньки, які й досі знають напам’ять «Вінні-Пуха» та влаштовують своїм папужкам похорони на задньому дворі — ось хто мені потрібен. Перед тим як завести присяжних до зали суду, їм нагадують про наслідки «Маркема». Вони не виносять смертний вирок, який здійснять або не здійснять за шість місяців чи за шість років, коли вони вже про те сто разів забудуть, — кент, якого вони засудять у червні, стане міндобривом іще до перерви між матчами збірних.

— Умієш ти сказати так, щоб засвербіло.

— У деяких випадках, — вів далі Девінс, проігнорувавши його слова, — саме це знання змушувало присяжних визнавати злочинців невинними. Це інший бік впливу «Маркема». Інколи вони відпускали явних убивць просто тому, що не хотіли бруднити руки свіжою кров’ю. — Він узяв аркуш. — Хоча за схемою «Маркема» стратили сорок осіб, за чотири роки питання смертного вироку поставало сімдесят разів. З тих тридцяти, що уникли страти, двадцятьох шістьох визнали невинними самі присяжні. В окружних судах було спростовано лише чотири обвинувачення: одне в Південній Кароліні, два у Флориді та одне в Алабамі.

— А в Аризоні?

— Ніколи. Я ж розказував. Кодекс Заходу. Ті п’ятеро стариганів хочуть так тебе притиснути, щоб аж шваркнуло. Якщо не очистимо тебе в очах присяжних, вафлі. Можу поставити дев’яносто проти одного.

— Скількох присяжні виправдали у звичайних судах Аризони?

— Двох із чотирнадцяти.

— І тут шанси лайняні.

— Мушу зазначити, — Девінс знову хижо посміхнувся, — що одного з них захищав ваш покірний слуга. Він був винен, як сам диявол, Ллойде, ну просто як ти. Суддя Печерт двадцять хвилин верещав на тих десятьох жінок і двох чоловіків. Я думав, його грець ухопить.

— Якщо мене визнають невинним, мене не поженуть до суду повторно, правда?

— Звісно, що ні.

— Значить, кубики кидають тільки раз — пан або пропав.

— Так.

— Оце так, — сказав Ллойд і витер лоба.

— Оскільки ситуацію ти второпав, — мовив Девінс, — і зрозумів своє місце в протистоянні, можемо й про діло поговорити.

— Так, зрозумів. Однак щось мені це все не подобається.

— Зрадів би тільки повний дебіл. — Девінс сплів пальці й нахилився над столом. — Так от. Ти розказував і мені, і поліції, що, е-е-е… — зі стосу біля дипломата він узяв з’єднані скріпкою папери та погортав їх. — Ага. Ось воно: «Я нікогісінько не вбивав. Людей гасив Бац. То була його ідея, а не моя. Бац був скаженим, як дикий койот, і, гадаю, після його смерті цей світ стане кращим і щасливішим».

— Ага, мої слова, то й що? — набундючився Ллойд.

— А те, що це підводить до думки, що ти боявся Баца Фрімена, — люб’язно промовив Девінс. — Боявся ж?

— Ну, не те щоб…

— Насправді ти боявся за власне життя.

— Не думаю, що…

— Мало не трусився. Повір мені, Сильвестре. До всирачки боявся.

Ллойд дивився на адвоката й супився. Такий вираз буває в хлопчака, який хоче бути гарним учнем, та ніяк не може засвоїти урок.

— Не дай мені забити тобі баки, Ллойде, — сказав Девінс. — Я ж не хочу тебе надурити. А то ще подумаєш, ніби я натякаю, що Бац був увесь час під кайфом…

— Так і було! Ми так накурилися!..

— Ні. Ти не курив, курив він. І коли він накурювався, то наче з ланцюга зривався…

— Свята правда.

У Ллойдовій пам’яті вигулькнув привид Баца Фрімена — він весело крикнув: «Гоп! Гоп!» — і застрелив жінку на заправці.

— А кілька разів він націлював пістоль і на тебе…

— Ні, він ніколи…

— Так-так. Ти просто забув. Якось він пригрозив тебе вбити, якщо ти йому не підігруватимеш.

— Ну, у мене був дулівер…

— Гадаю, — мовив Девінс, не зводячи з нього очей, — що як покопирсаєшся в пам’яті, то згадаєш, як Бац казав, що він заряджений холостими. Пригадуєш таке?

— От зараз, як ти про це заговорив…

— І коли твій пістолет почав стріляти справжніми кулями, ти здивувався, як ніхто інший, так?

— Ще б пак, — сказав Ллойд і енергійно закивав. — Мало серце не зупинилося!

— І ти саме збирався наставити пістолета на Баца Фрімена, коли його встрелили, звільнивши тебе від мороки.

Ллойд подивився на адвоката, і в його очах зажевріла надія.

— Містере Девінс, — мовив він зі щирим серцем, — усе так і сталося, бля буду.

———

Того ж ранку він стояв на тюремному подвір’ї, спостерігав за грою в софтбол і обмізковував усе, що наговорив Девінс, коли до нього підійшов кремезний в’язень на прізвище Мезерс і зграбастав його за комір. Голова в Мезерса була поголеною а-ля Теллі Савалас, і лисина доброзичливо блищала на гарячому пустельному повітрі.

— Ану зажди хвилинку, — обурився Ллойд. — Мій адвокат порахував мені всі зуби. Сімнадцять штук. Тож якщо ти…