Протистояння. Том 1 - Страница 201

201

Стю відвів Ґлена з Френні вбік.

— Є думки, що з цим робити? — тихо спитав він у них. — Можу точно сказати, що в мене немає. Вона гаркнула на Гарольда, однак його ідея з аспірином удвічі краща за будь-яку з моїх думок.

— Вона засмучена, ото й усе, — сказала Френ.

— Може, це просто проблеми з травленням, — зітхнув Ґлен. — Забагато сухом’ятки. Може, як слід прохезається, і набряк зійде.

— Не думаю, що в цьому справа, — похитала головою Френні. — У нього була б температура, якби справа була в кишечнику. І не думаю, що його живіт отак би роздувся.

З вигляду здавалося, ніби за ніч там виросла пухлина. Їй було млосно про це навіть думати. Вона не пригадувала, коли ще так боялася. Хіба що в тих снах. Як там сказав Гарольд? Лікарі у відпустці. Як правдиво. Як по-страшному правдиво. Господи, на неї накотилося все й одразу, світ потьмарився. Які ж вони жахливо самотні. Як далеко вони на канаті, а внизу хтось забув натягти рятівну сітку. Вона перевела погляд із напруженого обличчя Ґлена на лице Стю. На обох прочитала сильне збентеження, та на жодному не було відповідей.

Ззаду знову закричав Марк, і Періон відлунила той крик, наче й сама відчувала його біль. Френні подумалося, що певним чином це дійсно так.

— Що будемо робити? — безпорадно запитала Френ.

Вона думала про дитину, і в голові гриміло те саме запитання: «А що, як доведеться робити кесарів? Що, як доведеться робити кесарів? Що, як…»

Наче якийсь страшний пророк, знову зойкнув Марк, і вона його зненавиділа.

Вони поглянули одне на одного в тремкій темряві.

Зі щоденника Френ Ґолдсміт

6 липня 1990 р.

Спершу довелося його трохи повмовляти, однак Ґлен Бейтман згодився їхати разом із нами. Він вирішив, що не пробачить собі, якщо проґавить таку можливість, особливо після стількох статей («Я пишу їх гучними словами, щоб ніхто не здогадався, які вони простецькі», — каже він) і двадцяти років, протягом яких він до смерті знуджував студентів на тестах, не кажучи вже про курси соціальної девіації та соціології сільських місцевостей.

Стю поцікавився, про яку можливість ідеться.

— Мені гадається, що це цілком зрозуміло, — сказав Гарольд своїм НЕСТЕРПНО БУНДЮЧНИМ тоном (інколи він буває справжнім золотом, та може поводитись і наче справжній шматок лайна, і сьогодні він був якраз у режимі паскудника). — Містер Бейтман…

— Будь ласка, зви мене Ґленом, — тихо сказав Бейтман, та Гарольд так витріщився на нього, ніби той діагностував йому якусь венеричну хворобу.

— Гадаю, як соціолог Ґлен бачить тут можливість прямо дослідити утворення нового суспільства. Він хоче перевірити, як теорія співвідноситься з дійсністю.

Ну, коротше, Ґлен (раз містерові Бейтману так більше подобається, надалі я зватиму його саме так) погодився, що в головному Гарольд правий, і додав:

— Ще в мене є кілька записаних теорій, і мені хотілося б їх підтвердити або спростувати. Не думаю, що людина, яка постане з попелища після супергрипу, нагадуватиме тубільців, які зародилися в колисці Нілу, вийшли на світову арену з кісткою в носі та жінкою на повідку. Це одна з моїх теорій.

— Бо все лежить і чекає, доки його просто підберуть, — тихо, як завжди, сказав Стю.

Коли він це промовляв, Стю мав такий похмурий вигляд, що я здивувалась, і навіть Гарольд якось дивно на нього поглянув. Та Ґлен кивнув і сказав:

— Саме так. Технологічне суспільство, так би мовити, пішло з поля й залишило всі м’ячі. Прийде хтось, хто пам’ятатиме правила гри й навчить решту. Доволі цікаво, правда? Треба буде занотувати.

[Та якщо не згадає, у мене буде все записано. Хто знає? Тінь знає, хі-хі.]

А тоді Гарольд каже:

— Ви так говорите, наче гадаєте, що все почнеться знову — гонитва озброєнь, забруднення довкілля й так далі. Це ще одна ваша теорія? Чи просто щось, що випливає з першої?

— Не зовсім, — почав був Ґлен, та Гарольд перебив його цілою купою заперечень. Записати слово в слово не вийде, бо, коли Гарольд розходиться, він строчить, як кулемет, та все, що він наговорив, зводиться до того, що, попри його доволі погане ставлення до людства в цілому, він не думав, ніби вцілілі можуть виявитись аж такими тупими. Він сказав, що, на його думку, цього разу впровадять певні закони. Наприклад, уведуть заборону на забавки з такими серйозними штуками, як ядерна реакція, спреї з флюрокарбонами (певно, неправильно написала… ну що ж поробиш) і подібне. Проте я гарно пам’ятаю одне, що він сказав, бо сам образ був дуже яскравим: «Уже тому, що нам розрубали гордіїв вузол, ми не повинні знову його зав’язувати».

Я бачила, що він лише намагається завести суперечку: одна з тих рис, через які так важко полюбити Гарольда, — це те, як йому постійно кортить покрасуватися своїми знаннями (і цього не віднімеш, він дійсно багато знає — Гарольд суперрозумний). Та Ґлен лише сказав: «Час покаже, чи не так?»

Усе це скінчилося десь годину тому, і зараз я в горішній спальні, і на підлозі біля мене лежить Коджак. Гарний песик! Тут усе таке затишне, нагадує про мій дім, та я намагаюся не згадувати про нього, бо зразу хочеться плакати. Знаю, що прозвучить жахливо, та я б дуже хотіла, щоб хтось зігрів це ліжко. У мене навіть є кандидат.

Викинь це з голови, Френні!

Тож завтра ми вирушаємо до Стовінгтона, і я знаю, що цей план не дуже подобається Стю. Він боїться того місця. Стю мені дуже подобається, і хотілося б, якби й Гарольд мав до нього більше прихильності. Гарольд усе сильно ускладнює, та, мабуть, це просто в його натурі.

Ґлен вирішив лишити Коджака. Йому прикро так чинити, хоч у Коджака не виникне проблем із пошуками їжі. Та зарадити цьому неможливо. Хіба що знайти мотоцикл із коляскою, і то навіть тоді бідолашний Коджак може злякатися й вистрибнути. Скалічитись або забитися.

201