Протистояння. Том 1 - Страница 171

171

— Гаразд, — мовив він. — Гадаю, ваша м’якосердість до добра не доведе, однак… я згодний.

— Дякую вам. Відповідальність за його дії я беру на себе.

— Навряд чи це комусь зарадить, якщо він мене вколошкає.

— Якщо це станеться, я житиму з цим усе життя, — сказала Надін.

Щойно вона це промовила, як її серце вдарила холодна впевненість, що незабаром усі її слова про святість життя повстануть проти неї самої. Вона здригнулася. «Ні, — подумала вона. — Я не вбиватиму. Тільки не це. Ніколи».

———

Того вечора вони влаштували стоянку на м’якому білому піску громадського пляжу у Веллсі. Трохи вище від нанесених морем водоростей Ларрі розклав велике вогнище. Джо сидів із протилежного від них із Надін боку й підкидав у багаття маленькі гіллячки. Подеколи він застромлював у вогонь більшу палицю й чекав, доки вона загориться. Тоді зривався на ноги та біг уздовж пляжу, тримаючи ту гілляку, як самотню свічу. Вони бачили його у відблисках багаття, та його вистачало лише на тридцять футів, і скоро в темряві виднівся лише сам смолоскип. Його вогонь тріпотів позаду від швидкого бігу. Здійнявся морський бриз, і сьогодні він був холодніший, ніж за останні дні. Ларрі пригадався раптовий дощ того дня, коли він вломився в материну квартиру й побачив, що вона помирає. Це було якраз перед тим, як супергрип ударив по Нью-Йорку, як оскаженілий товарняк. Він згадав удари грому й те, як вітер шалено задував у квартиру білі фіранки. Ларрі здригнувся. Бриз вихопив із вогню язик полум’я, закрутив його в спіраль та поніс угору, до поцяткованих зорями чорних небес. Іскри зринали ще вище, а тоді гасли. Як і того червневого дня, коли він знайшов матір на підлозі, Ларрі подумав про осінь — до неї було ще довго, та не дуже. На шкірі виступили сироти. На північ від них удалині вигойдувався смолоскип Джо — самотній вогник посеред безмовної велетенської чорноти. Від цього видива Ларрі зробилося ще самотніше й холодніше. Гриміли й шипіли хвилі.

— Ти вмієш грати?

Він трохи підскочив від її голосу та поглянув на гітарний футляр, що лежав біля них. Ларрі натрапив на нього у великому домі, до якого вони вдерлися, щоб знайти собі щось на вечерю, — футляр стояв, прихилившись до піаніно марки «Стейнвей». Він поповнив їхній запас консервів, загрузивши в рюкзак стільки ж бляшанок, скільки вони з’їли за день, і мимохідь прихопив гітару, навіть не зазирнувши у футляр. Та в такому домі лайно не валятиметься. Ларрі не грав відтоді, як шість тижнів тому закінчилася його скажена вечірка в Малібу. То було в іншому житті.

— Ага, умію.

Щойно він це сказав, як усвідомив, що йому хочеться грати. Не для неї, а просто тому, що іноді це приємно, допомагає очистити голову. А коли на пляжі палає багаття, хтось мусить заграти. Це практично закон.

— Подивимося, що тут маємо, — сказав Ларрі й відклацнув застібки.

Він і очікував побачити щось пристойне, та гітара, яка лежала всередині, перевершила його сподівання. То був дванадцятиструнний «Ґібсон» — прекрасний інструмент, певне, зроблений на замовлення. Ларрі не був таким уже гітарним знавцем, тож не міг сказати напевне. Та він знав, що накладки на грифі зі справжнього перламутру. Вогонь вигравав на них усіма кольорами веселки.

— Яка красуня, — сказала Надін.

— Атож.

Ларрі провів по струнах, і йому сподобався їхній звук, хоча він їх іще не налаштував. Цей звук був насиченішим, багатшим за той, що видавали шестиструнні гітари — гармонійний, однак жорсткий. Йому це здавалося однією з основних переваг гітар зі сталевими струнами. А струни на цій красуні були від «Блек даймонд». Звучали вони глухувато, трохи солодкаво й грубувато, коли він міняв акорди (зинь!), однак щиро. Ларрі всміхнувся, згадавши, як Баррі Ґріґ плювався на струни з пласкою поверхнею. Називав їх «дешевими ковзанками». Бідолашний Баррі. Він хотів стати Стівом Міллером, коли виросте.

— Чому усміхаєшся? — спитала Надін.

— Згадав старі часи, — відказав Ларрі, і йому зробилося трохи сумно.

Він налаштовував гітару на слух, підлаштовував і думав про Баррі, Джонні Макколла та Вейна Стакі. Він уже закінчував, коли Надін обережно торкнулася його плеча. Ларрі звів очі.

Біля вогнища стояв Джо. У руці він тримав згаслу палицю. Та дивні очі дивилися на Ларрі зі щирим зачудуванням, а щелепа відвисла.

Ларі почув шепіт Надін — такий тихий, що можна було подумати, ніби то думка, а не голос:

— Музика — це магія…

Ларрі почав награвати грубий мотив зі старого блюзового альбому, який почув іще підлітком на фолковій компіляції від «Електри». Щось, що записали Кьорнер, Рей та Ґловер. Щойно Ларрі здалося, що вловив ту мелодію, він пустив її гуляти пляжем та заспівав. «Мій спів завжди буде кращим за гру», — подумав він.

Ти побачиш, мила, як я прийду здаля,
І ніч минеться, світлом сповниться земля,
Бо ж я прийшов.
Далеко десь мій дім,
Та ти почуєш, мила,
Стук кістки чорного кота на диво всім…

Тепер хлопець уже всміхався — як людина, що натрапила на несподіваний скарб. Ларрі подумав, що Джо схожий на того, кому цілу вічність свербіло десь між лопатками, і врешті з’явився хтось, хто почухав саме там, де треба. Він пошарудів в архівах пам’яті в пошуках другого куплету. Так, знайшовся.

Творю я чудеса, які не зможе більш ніхто.
Вони і чисел тих не знають,
І корінь Завойовника не знайдуть.
А я знайду, хоч і далеко десь мій дім,
Та ти почуєш, мила,
Стук кістки чорного кота на диво всім…

Широка усмішка хлопця запалила його очі, перетворивши їх на щось, від чого, подумав Ларрі, розслабляться стегна будь-якої дівчини. Він підійшов до інструментального програшу і впорався з ним не так уже й кепсько. Його пальці видобували з гітари правильні звуки — жорсткі, блискавичні й дещо крикливі, наче розкладка дешевої і, мабуть, краденої біжутерії, яку продають на розі просто із землі. Ларрі видав короткий соляк, та, перш ніж усе засрати, хутенько повернувся до старого доброго «Е» для трьох пальців. Він не міг повністю пригадати закінчення (щось там про залізничні шляхи), тож просто повторив перший куплет і на тому закінчив.

171