Протистояння. Том 1 - Страница 170

170

— Мене звіть Надін Кросс, — сказала жінка. — А це Джо.

— Ларрі Андервуд.

— Приємно познайомитися.

Вони потиснули одне одному руки, кволо всміхаючись з абсурдності самої ситуації.

— Пройдімося до дороги, — мовила Надін.

Вони рушили пліч-о-пліч, і за кілька кроків Ларрі озирнувся на Джо — хлопчик сидів у тій самій позі, ніби й не помітив, що їх уже не було поряд.

— Він сам прийде, — сказала Надін.

— Ви певні?

— Цілком.

Коли вони підійшли до щебеневого узбіччя траси, вона зашпортнулась, і Ларрі підхопив її під руку. Надін глянула на нього вдячними очима.

— Ви не проти, якщо ми присядемо? — спитала вона.

— Аж ніяк.

Вони сіли на асфальті обличчям одне до одного. За хвилину Джо підвівся й почвалав до них, дивлячись собі під ноги. Він сів неподалік. Ларрі насторожено глянув на нього, а тоді звернув очі до Надін Кросс.

— Отже, то ви двоє за мною стежили.

— Ви здогадалися? Так. Я так і думала.

— І довго мене переслідували?

— Уже два дні, — сказала Надін. — Ми жили в Епсомі, у великому будинку.

Помітивши, що Ларрі не зрозумів, вона додала:

— Неподалік від струмка. Ви там заснули біля муру.

Він кивнув.

— А минулої ночі ви піддивлялися за мною, поки я спав на веранді. Певне, хотіли пересвідчитися, що в мене немає рогів чи довгого червоного хвоста.

— Це через Джо, — тихо мовила Надін. — Я пішла за ним, бо помітила, що він зник. Як ви здогадалися?

— Ви лишили сліди на траві.

— О… — Вона подивилася на нього пильним, пронизливим поглядом, і Ларрі захотілося відвести очі, та він стримався. — Я не хочу, щоб ви сердилися на нас. Певне, це звучить по-дурному, особливо після того, як Джо накинувся на вас, та він сам не свій.

— Це його справжнє ім’я?

— Ні, то я його так називаю.

— Він як дикун із передачі «Нешнл джіоґрефік».

— Так, дуже влучно. Я знайшла його на моріжку перед одним будинком — на табличці було прізвище «Роквей». Його лихоманило від укусу. Певне, щурячого. Він не розмовляє. Рикає, рохкає. До сьогодні мені вдавалося тримати його під контролем. Та я… я втомилася… і…

Вона знизала плечима. На її блузці підсихало болото. Його плями скидалися на китайські ієрогліфи.

— Спершу я його вдягала. Та він скидав усе, крім трусів. Зрештою мені набридло. — Вона замовкла на кілька секунд. — Я хочу, щоб ми з Джо пішли з вами. Гадаю, з огляду на обставини сказати делікатніше не вийде.

Ларрі подумав, як би вона заговорила, якби він їй розповів про останню жінку, яка хотіла піти з ним. Не те що він хотів це зробити — той епізод був глибоко похований у його голові, чого не скажеш про Ритине тіло. Йому кортіло розповісти про це не більше, ніж убивці — згадувати ім’я своєї жертви за посиденьками в барі.

— Я не знаю, куди йду, — сказав Ларрі. — Я чимчикую із самого Нью-Йорка і, певне, зробив чимале коло. Планував підшукати собі гарний будиночок на узбережжі й залягти там до жовтня. Та мені дедалі більше хочеться знайти інших людей. Мені потрібне товариство. Що більше я віддаляюся від Великого яблука, то сильніше мене це гризе.

Ларрі знав, що погано висловлюється, адже змовчав і про Риту, і про жахіття, у яких йому являвся темний чоловік.

— Мені страшно на самоті, — обережно промовив він. — Постійна параноя. Так, наче наступної миті з кущів вискочать індіанці та здеруть із мене скальп.

— Іншими словами, ви перестали видивлятися будинок і почали шукати людей.

— Мабуть, так.

— Ви знайшли нас. Це вже щось.

— Радше ви натрапили на мене. І хлопець бентежить мене, Надін. Краще сказати прямо. Ножа в нього більше немає, та навколо повно ножів. Вибирай, який хочеш.

— Так.

— Не хочу здаватися покидьком…

Він замовк, сподіваючись, що вона договорить за нього, та Надін мовчала й просто дивилася на нього своїми темними очима.

— Ви не думали його кинути?

Ось так. Виплюнув, наче камінець, і все одно прозвучав, як покидьок. Який із нього хороший хлопець? Та чи правильно, чи розумно було погіршувати ситуацію, обтяжуючи себе десятирічним психопатом? Адже тепер вони жили в жорстокому, брутальному світі.

Він помітив, що в нього втупилися дивні, кольору морської хвилі очі: Джо дивився на нього.

— Я не можу цього зробити, — спокійно промовила Надін. — Я усвідомлюю всю небезпеку й розумію, що вона спрямована головним чином на вас. Він ревнує. Боїться, що ви станете для мене важливішим за нього. Цілком можливо, що він спробує… спробує з вами розібратися, якщо ви не потоваришуєте з ним або не переконаєте його, що не хочете… — Вона замовкла, не докінчивши думку. — Та якщо я кину Джо, це буде вбивство. І я не збираюся бути спільником у цьому. Померло забагато людей, щоби позбавляти когось життя.

— Якщо посеред ночі йому заманеться перерізати мені горлянку, ви станете спільником у цьому ділі.

Надін схилила голову.

Ларрі заговорив так тихо, щоб почути могла тільки вона, — він не знав, чи Джо розуміє їхню мову, та малий стежив за ними.

— Певне, він зробив би це ще минулої ночі, якби ви не втрутилися. Правду кажу?

— Є речі, які могли відбутися, однак не трапилися.

— Дух Майбутнього Різдва? — засміявся Ларрі.

Надін звела до нього очі.

— Ларрі, я хочу піти з вами, та Джо не полишу. Вирішувати вам.

— Завдання ви мені не полегшили.

— А життя зараз яке?

Ларрі замислився. Джо сидів на узбіччі траси й спостерігав за ними блакитно-зеленими очима — кольору моря. А за ними тривожно шуміло справжнє море. Його хвилі бились об берег та шуміли в потаємних каналах, що впиналися в суходіл.

170