Протистояння. Том 1 - Страница 156

156

Розчахнувши плащ, до Ніка підкралася паніка та зграбастала його у свої обійми. Пітьма залишила йому тільки нюх із дотиком, і жодне з цих чуттів не казало йому нічого втішного. Під ногами постійно вібрували дошки, а сморід… так пахла смерть.

Том сліпо вчепився в його руку, і Нік підтягнув його ближче. Він чув, як тремтів цей розумово відсталий чоловік, і не міг зрозуміти, Том говорить до нього чи плаче. Ця думка ослабила його страх, і він обійняв здорованя за плечі. Том одразу ж пригорнувся до нього, і вони стояли в пітьмі, учепившись один за одного.

Вібрація під ногами наростала. Нікові здавалося, що навіть повітря тремтить. Том обіймав його дедалі міцніше. Глухий, німий, а тепер ще й сліпий Нік стояв прямо, як палиця, і розмірковував над тим, що якби Рей Бут опрацював обидва ока, таким могло бути все його життя. Якби так сталося, він би давно застрелився й покінчив з усім.

Пізніше він не повірить годиннику, адже прилад стверджуватиме, що в підвалі вони пробули якихось п’ятнадцять хвилин, і логіка підказала йому, що раз стрілка бігає, значить, це правда. Він ніколи не знав, що час може бути таким суб’єктивним, пластичним. Йому здавалося, що вони простовбичили там щонайменше годину. А то й дві чи три. І з плином часу він упевнювався, що в підвалі вони не самі. Так, там були ще й тіла: якийсь бідолаха під кінець завів сюди своїх близьких — певно, у гарячці йому подумалося, що раз вони перечекали тут кілька стихійних лих, то й грип пересидять. Однак турбували Ніка не мерці. На його думку, тіло було лише річчю. Такою ж звичайною, як стілець, друкарська машинка чи килим. Покійник — річ, яка заповнює певний простір. А він відчував присутність ще однієї істоти й дедалі впевнювався в слушності свого здогаду.

То був темний чоловік, що оживав у його снах, — створіння, чию присутність він відчував у чорному серці торнадо.

Десь там… у кутку або ж одразу за його спиною… за ними спостерігав він. І чекав. Слушної миті він торкнеться їх із Томом, і вони… що? Ясна річ, здуріють від страху. Тільки так. Він бачив їх. Нік був цього певен. Очі темного чоловіка бачили в темряві — то були очі кота або якоїсь химерної інопланетної тварюки. Певне, такої, як у фільмі «Хижак». Так, точно такі ж. Темний чоловік бачив спектральні відтінки, які неспроможне вловити людське око, — для нього все здається повільним і червоним, немов увесь світ заліпило густою кров’ю.

Спершу Нік міг відрізнити цю фантазію від реальності, та з плином часу дедалі більше впевнювався, що та вигадка й була дійсністю. Йому здавалося, що він чує, як темний чоловік дихає в потилицю.

Нік уже хотів здійснити ривок до дверей, штовхнути їх та вискочити нагору, торнадо там чи ні, коли Том зробив це за нього. Раптом рука, що тримала його за плече, зникла. Наступної миті двері штормового підвалу розчахнулись, і Ніка затопило сліпучим білим світлом — таким яскравим, що він мусив затулити здорове око долонею. Він устиг помітити примарний, хиткий силует Тома Каллена, який дерся нагору, наче п’яний. Засліплений сяйвом, Нік виставив руки та почвалав слідом. Коли він виліз із підвалу, його око вже майже призвичаїлося до яскравої білості.

Коли вони спускалися донизу, було зовсім не так світло, та тепер стало зрозуміло, що трапилося. З комори зірвало дах. Його відтяло мало не з хірургічною точністю — робота була такою чистенькою, що не лишилося ні друзок, ні сміття на підлозі, яку та покрівля мала боронити від погодних вибриків. З горішнього сінника звисали три балки, а зі стін поздирало майже всі дошки. Тепер комора скидалася на обгризений скелет динозавра.

Том не спинився, щоб оцінити збитки. Він вилетів із комори так, немов йому на п’яти наступав сам диявол. Лише раз він озирнувся — його величезні перелякані очі здавалися мало не комічними. Нік не втримався, щоб і собі не озирнутися на штормовий підвал. Перекошені, прочавлені дерев’яні сходинки спускалися в чорноту. Він побачив засмічену сіном підлогу та дві пари рук, що стирчали з пітьми. Щури об’їли пальці до самих кісток.

Якщо там і був іще хтось, Нік його не побачив.

І не хотів.

Він пішов слідом за Томом надвір.

———

Том стояв біля свого велосипеда. Він весь тремтів. Ніка відразу ж здивувала химерна перебірливість смерчу, який обдер усю комору, але велика не зачепив. Том плакав. Нік підійшов до товариша та обійняв його за плечі. Том витріщався на перекошені подвійні двері комори. Нік склав кільце з пальців. Том зиркнув на його руку, та це не спрацювало — усмішка не з’явилася. Здоровань знову втупився у двері комори. Його очі мали порожній, зациклений вигляд, і Нікові це геть не подобалося.

— Там хтось був, — раптом сказав Том.

Нік усміхнувся, однак усмішка здалася йому бездушною. Він не знав, чи вдалося йому обдурити Тома, однак, судячи з відчуттів, вийшло паскудно. Нік указав на Тома, на себе, а тоді рубонув повітря ребром долоні.

— Ні, — відказав Том. — Не тіко ми. Ще хтось. Той, хто вийшов із торнадо.

Нік знизав плечима.

— Їдьмо вже. Будь ласочка.

Нік кивнув.

Вони покотили велосипеди до траси. Смерч повисмикував на своєму шляху всю траву та шматочки землі, і вони рушили тою стежкою. Носик чорної лійки торкнувся землі в західній частині Росстона та рушив на схід: пронісся через трасу 283, порвав троси придорожньої загорожі, наче струни, пожбурив їх у повітря разом зі стовпчиками, промчав повз комору, що стояла ліворуч від них, та пропанахав будинок, який стояв перед нею. Колись стояв. За чотириста ярдів його слід уривався. Попри те, що й досі дощило, хмари вже розходились, і птахи затягли безтурботні пісні.

156