Протистояння. Том 1 - Страница 155

155

Нік штовхнув двері супермаркету й побачив, як Том велично летить головною вулицею: біле волосся й сорочка тріпочуть за спиною, клаксон реве на всю потужність. Він круто розвернувся біля автозаправки «Арко», яка стояла на межі ділового центру містечка, та помчав назад. На його обличчі вигравала широчезна щаслива усмішка. Заправка від «Фішер-Прайс» уже лежала в кошику. Кишені штанів та сорочки кольору хакі напинали модельки «Корджі». Спиці сяяли на сонці, перетворившись на два яскраві миготливі кола. Подумки Нік зітхнув, бо не чув звуків клаксона, — йому було просто цікаво, чи радів би він так, як Том.

Том помахав йому й погнав далі. Домчавши до іншого кінця ділового району, він розвернувся й поїхав назад, так само тиснучи на грушу клаксона. Нік виставив руку, як поліцейський, що наказує спинитися. Том загальмував перед ним, лишивши на асфальті слід від протектора. На його лобі повиступали горошини поту. Гумовий шланг насоса гойдався над ланцюгом. Том важко сапав і шкірився.

Нік показав за межі міста й помахав рукою — па-па.

— Справді мона взяти гаражик?

Нік кивнув і почепив пакет на його грубу, як у бика, шию.

— Уже їдем?

Нік знову кивнув. Скрутив кільце з великого та вказівного пальців.

— До Канзас-Сіті?

Нік похитав головою.

— Куди схочеться?

Нік кивнув. Так. Поїдуть куди схочуть, подумав він, та скоріш за все кудись у Небраску.

— Ого! — щасливо зойкнув Том. — Окей! Гаразд! Вау!

———

Вони рушили на північ трасою 283 і проїхали дві з половиною години, коли на заході почали збиратися темні хмари. Гроза мчала до них, женучи перед собою серпанок дощу. Нік не чув громовиці, та бачив, як із хмар б’ють блискавки. Від їхнього сяйва на сітківці лишалися бузково-сині прожилки. Коли вони під’їжджали до околиць Росстона, де Нік хотів завернути на схід, на трасу 64, дощова завіса зникла з-під хмар, і небо набуло зловісного жовтавого відтінку. Зненацька вщух свіжий вітер, який остуджував його ліву щоку. Раптово Нік сильно занервувався й зробився напрочуд незграбним. Ніхто йому не розказував, що одним з інстинктів, які людина досі поділяє з простішими істотами, є оця реакція — так вони реагують на раптове й разюче зниження атмосферного тиску.

Наступної миті Том скажено засіпав його за рукав. Нік озирнувся й злякався: обличчя в його супутника побіліло. Очі перетворилися на величезні блюдця, що ніби зависли в повітрі.

— Торнадо! — кричав Том. — Близько торнадо!

Нік роззирнувся, видивляючись якийсь прихисток, однак нічого такого не побачив. Він розвернувся до Тома, намагаючись придумати, як його заспокоїти. Але Том зник. Він мчав полем, що розкинулося праворуч. У високій траві лишався покручений слід.

«Клятий дурень, — розізлився Нік. — Зламаєш вал нахрін!»

Том прямував до комори із силосною вежею, до якої вела ґрунтова дорога з чверть милі завдовжки. Нік попедалив трасою, спинився, перетягнув велосипед через ворота для худоби, а тоді помчав ґрунтівкою. Його й досі брали нерви. Ровер Тома лежав біля комори. Він навіть не завдав собі клопоту поставити його. Нік міг би списати це на забудькуватість, якби не знав, що Том уміє ставити велосипед правильно, — бачив це кілька разів. «Переляк вичавив із нього залишки розуму», — подумав Нік.

Власна збентеженість змусила його озирнутись, і побачене прицвяхувало Ніка до землі.

Із заходу сунула жаска темінь. Не хмара, а радше цілковита відсутність світла. Вона мала форму лійки й на перший погляд здавалася тисячу футів заввишки. Зверху пітьма розширювалася, а низ летів, не торкаючись землі. Навіть хмари тікали від неї, немов чорнота володіла таємничою, відразливою силою.

На очах у Ніка темінь торкнулася землі за три чверті милі від нього, і видовжена блакитна будівля з бляшаним дахом (певне, склад автозапчастин або деревини) гучно вибухнула. Звісно ж, Нік цього не почув, однак повітря так затрусилося, що він похитнувся. Будівля склалася всередину — лійка немов висмоктала з неї все повітря. Наступної миті гофрований дах розломився навпіл. Уламки шугонули доверху й закрутилися в повітрі, зачепившись за верхівку чорної дзиґи. Нік зачудовано спостерігав за тим видивом.

«Я дивлюся на прибульця з моїх найстрашніших кошмарів, — думав Нік. — І це зовсім не чоловік, хоч іноді воно являлось і в людській подобі. Насправді це смерч. Величезний, могутній смерч із заходу, який засмоктує всіх і вся, що трапиться йому на дорозі. Це…»

Тут його схопили обома руками, підняли над землею й засмикнули до комори. Нік озирнувся й здивовано глянув на Тома Каллена. Замилувавшись стихією, він навіть забув про його існування.

— Донизу! — видихнув Том. — Швидше! Швидше! О Боже, так! Це торнадо! Торнадо!

І тут Нік дійсно злякався: Том вирвав його з трансу, і прийшло усвідомлення, де він і з ким. Том тягнув його вниз, до штормового підвалу, і Нік відчув дивну монотонну вібрацію. То була найближча подоба звуку, яку він коли-небудь переживав. Воно було схожим на докучливий біль у центрі мозку. Коли Нік спускався за Томом, він побачив незабутнє видовище: дошки, якими була обшита комора, виривались одна за одною — їх висмикувало та пожбурювало в захмарене небо, наче невидимі кліщі рвали коричневі гнилі зуби. Сіно зринало над підлогою та закручувалося в дюжини мініатюрних смерчів — вони стрибали, хиталися, вигиналися… Монотонна вібрація постійно наростала.

Том розчахнув важкі дерев’яні двері й штовхнув Ніка всередину. Там тхнуло вологою гнилістю й пліснявою. В останню мить Нік устиг помітити, що вони ділять штормовий підвал із сімейством обгризених щурами мерців. А тоді Том загрюкнув двері, і вони опинилися в цілковитій темряві. Вібрація стишилась, однак і тоді не зникла остаточно.

155