Протистояння. Том 1 - Страница 140

К оглавлению

140

— Нічого про це не знаю, — прошепотів Ллойд.

Його всього трусило.

— А як щодо братика Щурика? Як смакувало?

Ллойд затулився руками й нічого не сказав.

— Як тебе звати?

Він спробував відповісти, та з губ зірвався лише стогін.

— Як тебе звати, солдате?

— Ллойд Генрейд.

Він хотів іще щось сказати, та в голові все хаотично кружляло. Коли адвокат сказав Ллойдові, що його можуть посадити на електричний стілець, він злякався, та зовсім не так — так він іще ніколи не боявся.

— Це все Бац! — закричав він. — Тут мав би сидіти Бац! Не я!

— Ллойде, поглянь на мене.

— Ні, — прошепотів Ллойд.

Його очі дико забігали.

— Чому ж ні?

— Бо…

— Ну-ну.

— Бо гадаю, що вас тут немає, — прошепотів Ллойд. — А якщо є… містере, якщо ви справжній, то ви сам диявол.

— Ллойде, поглянь на мене.

Ллойд безпорадно звів очі до темного, вишкіреного обличчя, що висіло за перехрещеними прутами. Прибулець щось тримав біля правого ока. Він вигляду того предмета Ллойда кидало то в жар, то в холод. Воно скидалося на чорний камінь, та такий темний, наче його зі смоли відлили. По центру його перекреслювало червоне включення, і Ллойдові воно скидалося на жаске напіврозплющене око, що пронизувало його кривавим поглядом. А тоді Флеґґ ледь провернув камінець, і червоний дефект став схожим на… ключ. Флеґґ покрутив його в пальцях: туди-сюди — ось ключ, а ось уже й око.

То ключ, то око.

— Принесла кави… принесла чай… Принесла все… чорт, майже все… крім як від камери ключ. Правда, Ллойде?

— Атож, — прохрипів той, не зводячи очей із темного камінця.

Флеґґ почав перекочувати його в пальцях, наче фокусник.

— Так от, ти в нас чоловік, який мав би знатися на вартості гарного ключа, — сказав він, стиснув кулак, і камінчик з’явився вже в лівиці та знову почав ходити по пальцях. — Я навіть не сумніваюся. Бо призначення ключа — відмикати двері. Ллойде, невже в житті є щось важливіше од відмикання дверей?

— Містере, я зголоднів, страшенно…

— Ясна річ. — Незнайомець співчутливо наморщив лоба, та він так перестарався, що обличчя перетворилося на гротескну маску. — Господи правий, у щурі ж нема чого їсти! От послухай, чим я обідав: ростбіф із кров’ю, віденська булочка, трохи цибульки, зверху ще й пряної гірчички «Ґалденз» — отакий собі сендвіч зробив. Непогано, еге ж?

Ллойд закивав. З його блискучих очей точилися сльози.

— На додачу похрумав домашньої картопельки, запив усе шоколадним молоком, а на десерт… свята срака, та тобі ж боляче слухати. От я негідник. Батогом мене, батогом. Вибач. Зараз я тебе випущу, і ми підемо вечеряти, окей?

Ллойд був такий вражений, що навіть кивнути не міг. Він уже був вирішив, що чоловік із ключем справді диявол чи радше видіння, яке бовванітиме за ґратами й весело торочитиме про Бога, Ісуса, пряну гірчицю «Ґалденз» та вироблятиме фокуси з каменем, доки Ллойд не впаде мертвим. Та наразі співчуття незнайомця здавалося справжнім, і, судячи з голосу, йому було дійсно соромно. Чорний камінь знову зник у кулаку, а коли пальці розтиснулися, зачудований Ллойд побачив, що на долоні відвідувача з’явився плаский срібний ключ із візерунчатою ручкою.

— Боже… милосердний!.. — прокаркав Ллойд.

— Сподобалося? — задоволено спитав темний чоловік. — Мене цієї витівки навчила одна лялечка з масажного салону в Сікокесі, штат Нью-Джерсі. Сікокес — світова столиця свиноферм.

Він нагнувся та встромив ключ у замок. І це було дивно, бо якщо Ллойдові не зраджувала пам’ять (а наразі вона трохи кульгала), замки тутешніх камер працювали на електроніці та не мали шпарин для ключів. Однак він не сумнівався, що срібний ключ спрацює.

Флеґґ вставив його як слід, а тоді зупинився, поглянув на в’язня й хитро всміхнувся. Ллойд знову відчув, як його вхопив відчай: з ним лише бавилися.

— Здається, я не відрекомендувався. Флеґґ — ось моє прізвище. З подвійним «ґ». Радий знайомству.

— Навзаєм.

— Ллойде, я щойно подумав, що, перш ніж я відімкну камеру й поведу тебе на вечерю, нам варто дещо прояснити.

— Авжеж, — продеренчав Ллойд і знову заплакав.

— Ллойде, я хочу призначити тебе своєю правою рукою. Посадовлю тебе поряд зі святим Петром. Щойно відімкну двері, вручу тобі ключі до царства — просто в руки покладу. Ну й пропозиція, га?

— Ага, — прошепотів Ллойд.

Йому знову ставало страшно. Уже майже зовсім стемніло. Флеґґ скидався на темний силует, та очі його не зникали. Вони немов світилися в темряві, як очі рисі, одне лівіше від прута, який упирався в замок, а друге — правіше. Ллойда вхопив жах, та до нього домішалося ще дещо. Релігійний екстаз. Щастя. Щастя від того, що його обрано. Відчуття того, що він пробився… кудись.

— Ти б не хотів поквитатися з людьми, які тебе тут лишили, гм?

— Ще й як, — сказав Ллойд, одразу ж забувши про переляк — його поглинув голодний жилавий гнів.

— А як щодо всіх інших, які б учинили так само? І таких людей чимало, цілий клас, правда? Такі, як ти, для них просто сміття. Бо вони ж вищі. І гадають, що подібні до тебе не мають права на життя.

— Сто відсотків, — озвався Ллойд.

Зненацька його голод змінила геть інша жага. Так само як чорний камінь перетворився на срібний ключ. Сказавши лише кілька речень, цей чоловік висловив усі його почуття. Він хотів поквитатися не лише з охоронцем Шоклі («Отакої, ось наш пиздобол! Як справи, пиздоболе, є що морознути?»), бо той придверник не головний. Так, Шоклі мав КЛЮЧ, це точно, та виготовив його не він. Йому хтось його дав. Певне, начальник тюрми, та й він КЛЮЧА не робив. Ллойд прагнув знайти майстрів із ковалями. Вони матимуть імунітет проти грипу, і от до них у нього є кілька запитань. О так, кілька гарних запитань.

140