Протистояння. Том 1 - Страница 139

139

— Давай, — зашепотів Ллойд. — Ну ж бо. Іди сюди… дівчата, співайте сю пісню… весь ду-да день.

Задубіле Трескове тіло повільно посунулося до нього. Жоден рибалка не вудив рибу так обережно й завзято, як Ллойд — Треска. Штанина порвалась, і Ллойдові довелося чіплятися за інше місце. Нарешті нога опинилася досить близько, щоб можна було просунути руку крізь ґрати й схопити її… якщо захочеться.

— Нічого особистого, — прошепотів Ллойд до Треска.

Він торкнувся його ноги. Погладив її.

— Нічого особистого, старий. Не буду я тебе жумрати. Якщо не притисне.

Він навіть не усвідомлював, що стікає слиною.

———

Сонце згасло, лишивши по собі попільні сутінки, і коли Ллойд уперше почув той далекий химерний звук (метал стугонів об метал), він подумав, що йому наснилося. Сон і реальність стали для нього дуже схожими — він перетинав їхню межу й майже не помічав.

А тоді пролунав голос, і Ллойда немов спружинило — він рвучко сів на койці, широко розчахнувши вогняні очі, що палали на його виснаженому обличчі. З бозна-якої відстані чувся голос. Либонь, із самого адміністративного крила. Він прокотився сходовими маршами й коридорами, які з’єднували кімнати для відвідувачів із центральним тюремним корпусом, де сидів наш герой, спокійно прошмигнув між ґрат і потрапив до Ллойдових вух:

— Аго-о-о-о-ов! Є хто вдома?!

На диво, першою його думкою було: «Мовчи. Може, він сам забереться».

— Агов, хазяї! І р-раз, і д-два… Окей, я пішов. Тільки обтупаю попіл Фенікса з чобіт…

Ці слова розвіяли Ллойдів параліч. Він скочив із койки, схопив ніжку й навіжено загамселив по ґратах. Вібрація сіпала металом і тремтіла в кістках його кулака.

— Ні!!! — загорлав Ллойд. — Ні! Не йдіть! Будь ласка, не йдіть!!!

Цього разу голос пролунав уже ближче, десь зі сходів між адміністративним поверхом і в’язничними камерами.

— Ми ж любимо тебе так, що ладні з’їсти… і йой — у когось такий… голодний голос.

За словами почувся слабкий, здушений сміх.

Ллойд впустив ніжку на підлогу та припав руками до заґратованих дверей камери. Тепер він чув розмірені кроки з темряви коридору, що вів до його корпусу. Ллойдові хотілося розревтися від полегкості… врешті-решт, його врятовано… та в серці сиділа не радість, а страх, і то такий сильний, аж він пожалкував, що не змовчав. Що не змовчав? Та Господи! Що може бути гіршим од голодної смерті?

Від думки про голод він згадав про сусіда. Треск лежав на спині, окреслений попільними сутінками, і Ллойд помітив, що в здерев’янілій нозі трупа, яку він затягнув до своєї камери, не стало чималого шматка. М’ясистого шматка. На гомілці виднілися сліди від укусів. Ллойд знав, чиї зуби лишили ті відмітини, та майже не пам’ятав, як поласував Тресковим філе. Попри розмиті спогади, його скрутило від огиди, вини й жаху. Він кинувся до ноги Треска й заштовхав її назад. Ллойд глянув через плече, аби пересвідчитися, що власник голосу ще не з’явився, а тоді притиснувся до ґрат і спустив холошу, щоб приховати укуси.

Звісно ж, можна було й не поспішати: заґратовані ворота до корпусу стояли зачинені, а без струму кнопка не спрацює. Тому рятівникові доведеться повернутися й пошукати КЛЮЧ. Йому б довелося…

Загув електромотор, що відмикав ворота. Від несподіванки Ллойд аж крекнув. Навколишня тиша лише підкреслювала той звук, який обірвався знайомим клац-бах! — то ворота відчинилися й заклацнулись у такому положенні.

А тоді кроки ритмічно застукали центральним проходом.

Щойно Ллойд привів Треска в порядок, він повернувся до дверей, та, почувши той глухий стук, мимохіть відступив на два кроки. Його погляд опустився до підлоги по той бік ґрат: він побачив пару запилюжених ковбойських чобіт із гострими носаками й стоптаними підборами, і його першою думкою було те, що й Бац носив таку ж пару взуття.

Чоботи спинилися навпроти його камери.

Ллойд повільно підводив голову, вбираючи очима линялі джинси, що закривали халяви чобіт, шкіряний пояс із латунною пряжкою (усілякі астрологічні значки в оточенні двох концентричних кіл), джинсову куртку та два значки, пришпилені до нагрудних кишень, — жовтий смайлик і мертва свиня з написом «ЯК ТАМ ВАША СВИНИНКА?».

Тієї ж миті, як його погляд неохоче доповз до багряного, налитого кров’ю обличчя Рендалла Флеґґа, той крикнув: «Бу!» Вигук пролетів мертвим корпусом, а тоді помчав назад. Ллойд заверещав, зачепився об свою ж ногу, впав і заплакав.

— Усе гаразд, — утішав його Флеґґ. — Ну, мужик, усе гаразд. Зовсім усе.

— Ви мене випустите? Будь ласка, випустіть. Я не хочу сконати, як мій кролик, не хочу так здохнути, це нечесно, якби не Бац, я б лише дрібним лайном бавився, будь ласка, випустіть, містере, я все зроблю, — рюмсав Ллойд.

— Бідола-а-ашний. Ти схожий на ходячу рекламу літньої відпустки в Дахау.

Попри співчутливий тон голосу Флеґґа, Ллойд не міг звести погляд вище за коліна прибульця. Ще раз погляне в те обличчя й одразу ж сконає. То був лик самого диявола.

— Будь ласка, — пробелькотів Ллойд. — Прошу, випустіть мене. Я вмираю з голоду.

— І скільки ж ти тут маринуєшся, друже мій?

— Не знаю, — сказав Ллойд, витираючи сльози. — Уже довго.

— Як же ти ще не помер?

Ллойд зібрав докупи залишки розуму.

— Я знав, що так буде, — звернувся він до блакитних джинсів. — Приберіг трохи їжі. Ось так.

— А ти, бува, не підгамав отого гарного парубка із сусідньої камери?

— Що? — каркнув Ллойд. — Що?! Ні! Господи милосердний! Що ви про мене думаєте? Містере, містере, прошу…

— Його ліва нога здається трохи тоншою. Лише тому й питаю, любий друже.

139