Протистояння. Том 1 - Страница 121

121

Він сидів біля з’їзду в тунель, прихилившись до нижньої перекладини поручнів. Наплічник лежав на колінах, а «вінчестер» він притулив до перил. Ларрі думав, що Рита злякається й невдовзі повернеться, одначе цього не сталося. П’ятнадцять хвилин тому він перестав її кликати. Луна діяла йому на нерви.

Загуркотів грім, цього разу вже ближче. Ззаду війнув вітерець та погладив сорочку, що від поту прилипла до спини. Ларрі мусив рухатися — потрібно було або сховатись у приміщення, або підняти дупу й пройти крізь тунель. Якщо йому забракне сміливості, доведеться заночувати в місті та вранці рушити до мосту Джорджа Вашингтона, а він аж за 140 кварталів на північ.

Ларрі спробував тверезо подумати про тунель. Ніщо його там не вкусить. Він забув узяти із собою гарний ліхтар (Господи, неможливо про все подумати), однак у кишені лежав бутановий «Бік», а хідник відгороджено відбійником. А все інше… наприклад, зомбі в машинах… то з ним паніка розмовляла. Коміксів обчитався, чи що? Боятися мерців так само тупо, як і думати, що в шафі сидить бабай. «Ларрі, — повчав він себе, — якщо це все, що є у твоїй голові, у прекрасному новому світі ти й року не протягнеш. Ти…»

Просто в Ларрі над головою небо розпанахала блискавка, і він здригнувся. Наступної миті бахнув грім. Перше липня, подумалося йому, цього дня ведуть кралю до Коні-Айленду та їдять хот-доґи. Кидаєш раз, збиваєш три дерев’яні пляшки й виграєш ляльку «К’юпі». А ввечері гримлять феєрверки…

Його вдарило холодним дощем: спершу в щоку, а тоді — у потилицю, і за комір потекла вода. Навколо почали падати великі, як десятицентовики, краплі. Ларрі підвівся, закинув рюкзак на плечі, підняв гвинтівку. Він іще не вирішив, куди йому йти — назад, у бік Тридцять Дев’ятої вулиці, чи вперед, до тунелю Лінкольна. Та пускався дощ, і треба ховатися.

Угорі страшно заревів грім, і Ларрі перелякано вискнув — так само, як два мільйони років тому зойкали кроманьйонці.

— Сцикло йобане, — сказав він і побіг донизу, до пащі тунелю.

Хлянув дощ. Він мчав, пригнувши голову. Вода заливала очі. Ларрі промчав повз жінку, яка притислася носом до вікна «ельдорадо», — він намагався не дивитися на неї, та однаково побачив її краєм ока. Дощ вистукував дахами автівок, наче джазовий перкусіоніст. Лило так сильно, що краплі вибухали й утворювали легкий туман.

Завагавшись, Ларрі зупинився перед входом. Йому було страшно. А тоді пішов град, і це його підштовхнуло. Градини були великими й дошкульними. Знову загримів грім.

«Окей, — подумав Ларрі. — Окей, окей, окей. Переконав».

Він зайшов до тунелю Лінкольна.

———

Усередині було значно темніше, ніж гадалося. Спершу тьмяне біле світло, що струменіло від входу, вихоплювало з темряви обриси скупчення автівок, які стояли бампер у бампер (певне, помирати тут було зовсім невесело, думав Ларрі, а тим часом клаустрофобія крадькома обхопила банановими пальцями його голову — спершу любовно пестила скроні, а тоді почала їх стискати… так, певне, їм тут дійсно було кепсько… та що там «кепсько» — пиздець як хуйово), і біло-зелені кахлі, якими облицьовано округлі стіни. Праворуч виднілося пішохідне поруччя, що тяглося далі, у пітьму. Ліворуч з інтервалом у тридцять-сорок футів стояли опорні колони. «ЛИШАЙТЕСЯ НА СВОЇЙ СМУЗІ» — радив дорожній знак. У стелю було вмонтовано безживні трубки флуоресцентних ламп та порожні очі спостережних камер. Щойно позаду лишився перший поворот, що плавно забирав праворуч, світло почало тьмяніти — тепер Ларрі бачив лише слабкі відблиски хромованих поверхонь. А тоді й вони зникли.

Він намацав запальничку, дістав її та крутнув коліщатко. Світла було дуже мало, і воно не гамувало його нервовість, а радше підживлювало її. Навіть коли Ларрі викрутив полум’я до максимуму, розвиднилося лише в діаметрі шести футів.

Ларрі повернув її до кишені та пішов далі, черкаючи пальцями по перилах. У тунелі також відлунювало, і цей звук йому подобався ще менше, ніж надворі. Від нього Ларрі здавалося, що позаду хтось є… і цей хтось його переслідує. Ларрі зупинявся кілька разів і схиляв голову набік — вдивлявся в пітьму сліпими очима, дослухався до луни, аж доки вона згасала. Згодом він почав човгати, майже не відриваючи підборів від бетону, щоб не створювати луни.

Трохи пізніше він знову спинився й креснув запальничкою біля наручного годинника. Стрілки показували двадцять хвилин по четвертій, та Ларрі не знав, що думати. У темряві час наче втрачав об’єктивність. І, як уже на те, відчуття відстані теж зникало. Та й узагалі, яка протяжність тунелю Лінкольна? Миля? Дві? Не міг він тягтися на дві милі під Гудзоном. Ну, хай на милю. Та якщо це так, Ларрі мав би вже опинитися просто неба. Якщо людина пересувається із середньою швидкістю в чотири милі за годину, Ларрі міг би пройти милю за п’ятнадцять хвилин, а він човгав цією смердючою дірою вже цілих двадцять.

— Та я ж іду повільно, — сказав Ларрі й підскочив від звуку власного голосу.

Запальничка випала з рук і клацнула об хідник. До нього озвалася луна — вона спотворила його мову й перетворилася на грайливий голос небезпечного, шаленого переслідувача:

— …повільно… вільно… вільно…

— Ісусе, — пробурмотів Ларрі.

— сус-се… сус-се… сус-се… — зашепотіло у відповідь.

Він провів обличчям рукою, змагаючись із панікою та бажанням бездумно зірватися на біг. Натомість Ларрі став навколішки (коліна хруснули, як пістолетні постріли, і він знову злякався) і пройшовся пальцями рельєфною поверхнею хідника — мініатюрними, зазубреними долинами з цементу, перевалом недопалку старої цигарки, схилом маленької кульки з фольги — і нарешті намацав свій «Бік». Полегшено зітхнувши, він стиснув запальничку, підвівся й рушив далі.

121