Протистояння. Том 1 - Страница 104

104

Розділ 31

Крістофер Брейдентон борсався в маренні, наче в сипучих пісках. Боліло всеньке тіло. Обличчя здавалося чужим, фізіономією якогось товстуна — йому ніби дюжину ін’єкцій силікону зробили. Горлянка перетворилася на клубок оголених нервів, та ще страшнішим було те, що отвір у ній стиснувся до шпарини, не більшої, ніж дірочка в дулі іграшкового пістолета. Дихання зі свистом пролазило крізь цей страхітливо вузенький, життєво необхідний для підтримання зв’язку зі світом продух. Та це не все: до розміреної, болючої пульсації додавалося відчуття, ніби його затягує під воду. Однак найгіршим був жар. Крістофер не пригадував, щоб його колись так підсмажувало — навіть два роки тому, коли він перевозив до Лос-Анджелеса двох політичних в’язнів, що лишили заставу та втекли від суду в Техасі. Їхній древній «понтіак темпест» здох на трасі 190 посеред Долини Смерті, і тоді було спекотно, але не так, як тепер. Крістофер палав у нутрі, немов сонце ковтнув.

Він застогнав і спробував відкинути покривало, та сил не лишилося. І чи сам він ліг до ліжка? Брейдентон так не думав. З ним був іще хтось чи щось… він мусив би пам’ятати, однак голова не працювала. Йому пригадувалося лише те, що боявся він і до того, як захворів, бо знав, що хтось (чи щось) має прийти, і йому було потрібно щось зробити… але що?

Брейдентон знову застогнав та захитав головою на подушці — з боку в бік, з боку в бік. Пригадувалося саме марево. Розжарені фантоми з липкими очима. До цієї простої, оздобленої брусом спальні заходила його мати, яка померла ще в 1969 році. «Кіте, ох, Кіте… Хіба я не просила, шоби ти не вештався з тими посіпаками? Хіба не казала, що мені чхати на їхні погляди? Хіба не казала, що й без політики зрозуміло: то не люди, а скажені собаки? Що ті дівки — самі шльондри? Казала, Кіте, казала…» А тоді її обличчя розкололося й випустило на волю армію могильних жуків — вони линули з розірваного жовтого пергаменту, і він кричав, аж доки темрява не сколихнулася й не почулися сум’ятливі крики, ляск підошов… хтось біг, блимало світло, смерділо газом — він знову був у Чикаґо в 1968 році. «Увесь світ дивиться на нас! Увесь світ дивиться на нас! Увесь світ!..» — співали десь неподалік… і в стічній канаві біля входу до парку лежала боса дівчина в джинсовому комбінезоні — у довгому волоссі повно скла, а обличчя перетворилося на блискучу криваву маску, яка в бездушному білому світлі вуличних ліхтарів здавалася чорною, мов розчавлена комаха. Він допоміг їй підвестись, і вона закричала й притислася до нього, бо з хмари газу наближався монстр із далекого космосу, істота в блискучих чорних чоботях, бронежилеті й косоокому протигазі, яка тримала в одній руці гумовий кийок, у другій — балончик «Мейсу» та всміхалась. І коли інопланетне чудовисько відсунуло маску на потилицю й показало вишкірене, полум’яне лице, вони закричали хором, бо це був хтось або щось, кого або що він очікував. Чоловік, якого Кіт Брейдентон завжди боявся. То був Ходак. Брейдентонові крики розбили сон, як висока нота «до» розбиває кришталь, і він опинився в Боулдері, штат Колорадо, у помешканні на бульварі Каньйон. Стояла літня спека, та така, що твоє тіло стікало потом навіть у самих трусах, і навпроти тебе стоїть найкрасивіший хлопець у світі — високий, засмаглий і стрункий, у лимонно-жовтих плавках, які любовно обтискають кожнісіньку дугу його дорогоцінних сідниць, і ти знаєш, що, коли він повернеться, його обличчя буде як у янголів Рафаеля, і виявиться, що прутень у нього як у коня Самотнього Рейнджера. Хей-йо, Сілвере, гайда. Де ти його підчепив? На зустрічі з обговорення расизму, що проходила в кампусі Колорадського університету, чи в кафетерії? Може, він голосував на дорозі? Та чи не байдуже? Ох, так спекотно, але є вода, цілий графин води, ваза з водою з опуклим різьбленням у вигляді дивних символів, а біля неї лежить пігулка… ні! ПІГУЛКА! Та сама, що відправить його до місця, яке янгол у жовтих плавках називає Гаксліленд, — місця, де рухомий палець пише, однак не просувається далі; місця, де на мертвих дубах цвітуть квіти; і йой, хлопче, ото в тебе стоїть! Аж труси напнулися! Чи був коли-небудь Кіт Брейдентон таким розпаленим та готовим до кохання? «Ходи до ліжка, — звертаєшся ти до стрункого красеня, роздивляючись його гладеньку спину. — Ходи до ліжка, і спершу я тебе, а тоді ти мене. Усе як ти любиш». «Спершу випий пігулку, а тоді побачимо», — каже він, не розвертаючись. Ти ковтаєш пігулку, вода охолоджує горло, і потроху з твоїм зором починає відбуватися якась чудасія, від якої гойдаються всі кути в приміщенні, повсякчас відхиляючись від 90 градусів. Минає деякий час, і ти усвідомлюєш, що пильнуєш вентилятор на дешевому комоді «Ґранд репідз», а тоді вже дивишся на власне відображення у хвилястому дзеркалі над ним. Обличчя здається чорним і роздутим, однак ти не зважаєш, бо це ж лише пігулка, звичайна ПІГУЛКА!!! «Трипс, — белькочеш ти, — ой, мамцю, Капітане Трипс, я та-а-ак тебе хочу…» Він зривається на біг, і спершу ти бачиш плавні обриси його талії, помічаєш, як низько сидять трусики, а потім твій погляд рухається вгору, ковзає пласким засмаглим животом, тоді обмацує красиві безволосі груди й нарешті здіймається витонченою шиєю до обличчя… і це його обличчя із запалими щоками та щасливою, однак лютою посмішкою — лик не янгола з картини Рафаеля, а диявола з полотна Гойї, і з кожної порожньої очниці визирає рептильна морда гадюки. Він наближається під звуки твоїх криків і на ходу шепоче: «Трипс, крихітко, Капітане Трипс…»

Потім затьмарення, обличчя й голоси, яких він не пригадував, і врешті він виринув тут, у маленькому будиночку, який побудував власними руками на околиці Маунтін-Сіті. Бо теперішнє було теперішнім, і велика хвиля бунту, що захопила цілу країну, відступила, і молодотурки перетворилися в основному на старих рецидивістів із сивими бородами та великими згарищами там, де були їхні будинки, — лишилися самі руїни, малий. Парубка в жовтих трусах він бачив дуже давно, та наразі Кіт Брейдентон і сам мало на хлопчиська не перетворився.

104