Протистояння. Том 1 - Страница 103

103

Самовладання почало кульгати. Ця установа виявилася значно, значно більшою, ніж він собі уявляв. Не те щоб він мав підстави для ґрунтовних припущень: коли Стю сюди привезли, його провели двома коридорами, підняли ліфтом і посадили до кімнати. Але тепер йому вже здавалося, що будівля мала розмір центральних лікарень у великих містах. Тут можна було протинятися з кілька годин — дослухаєшся до луни власних кроків, подеколи наштовхуєшся на трупи… Тіла валялися всюди, наче трофеї в якійсь страховинній грі в пошуки скарбів. Стю пригадав, як відвозив свою дружину Норму до лікарні в Х’юстоні, де їй діагностували рак. Куди б ти не пішов, десь поблизу висіла мапа зі стрілкою, що вказувала на яскраву цятку. «ВИ ТУТ» — було написано на кожній із тих стрілок. Такі мапи розвішували в лікарнях, щоб відвідувачі не губилися. Як от він. Загубився. Ох, малий, кепські справи. Дуже кепські.

— Навіть не думай зараз впадати в тхарн. Вихід десь тут, — сказав він.

Йому відповіла химерна, бездушна луна. Стю не збирався промовляти це вголос — стало тільки гірше.

Він повернувся праворуч, спиною до бібліотечного крила, проминув низку офісів, вийшов до ще одного коридору й завернув туди. Почав озиратися, запевняючи себе в тому, що ніхто його не переслідує, наприклад Елдер, але вірилося важко. Коридор упирався в замкнені двері з написом «РАДІОЛОГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ». На ручці висіла записка: «ЗАЧИНЕНО ДО ПОДАЛЬШИХ ВКАЗІВОК. РЕНДАЛЛ».

Стю повернувся назад, зазирнув за ріг і поглянув туди, звідки прийшов. На відстані труп у комбінезоні здавався білою цяткою, однак від його нерухомості й довічності Стю захотілося кинутися навтьоки.

Він повернувся спиною до мерця й рушив праворуч. За двадцять ярдів коридор знову розходився в різні боки. Стю повернув праворуч і пройшов кілька офісів. Коридор упирався в мікробіологічну лабораторію. В одному з її відсіків на столі розлігся молодик у шортах. Він був у коматозному стані, з рота й носа текла кров. Дихання в його грудях деренчало подібно до того, як шурхоче жовтневий вітер у сухій кукурудзі.

І тоді Стю дійсно зірвався на біг. Він бігав коридорами, дедалі більше впевнюючись, що виходу немає, а якщо і є, то на іншому поверсі. Стю переслідувала луна кроків, і йому уявлялося, що перед смертю Елдер із Віком пустили по його сліду загін військових привидів-полісменів. А тоді цю фантазію витіснила інша, що нагадала Стю про химерні жахіття, які снилися йому останні кілька ночей. Цей образ набув такої сили, що йому стало лячно озиратися: Стю боявся побачити, що за ним крокує щось у білому комбінезоні — страхіття без обличчя, із самою лише темрявою за віконцем з оргскла, прибулець з-поза меж часу, простору й здорового глузду.

Важко дихаючи, Стю завернув за ріг і пробіг десять кроків, перш ніж зрозумів, що потрапив у глухий кут. Він врізався у двері з табличкою. На табличці був напис «ВИХІД».

Упевнений, що ручка не провернеться, Стю взявся за неї, однак вийшло якраз навпаки, і двері відчинилися без зайвих зусиль. Він збіг чотирма сходинками до ще одних дверей. Ліворуч у густу пітьму спускалися ще одні сходи. Верхня половина дверей мала велику прозору шибку, перекреслену грубим дротом. За склом виднілася лише ніч — прекрасна літня ніч — і стільки свободи, що й не снилося.

Стю стояв і зачаровано дивився на це чудо, коли з темряви сходового колодязя вигулькнула рука й схопила його за гомілку. Він хапнув ротом повітря, і воно колючками дряпнуло його горлянку. Стю озирнувся. Його шлунок перетворився на шматок льоду, коли він побачив закривавлене, вишкірене в посмішці обличчя, що визирало на нього з пітьми.

— Спускайся та поласуй зі мною курятиною, солоденький, — прошепотіло воно хрипким, помираючим голосом. — Тут та-а-а-ак темно…

Стю закричав і спробував вирватися. Вишкірена потвора, що сиділа в темряві, не відпускала — вона розмовляла з ним, посміхалася й хихотіла. З кутиків її рота стікали кров та жовч. Стю копнув руку, яка тримала його гомілку, потім тупнув по ній ногою. Обличчя, що висіло в пітьмі сходового колодязя, зникло. Кілька разів гучно грюкнуло… а тоді воно заволало. Від болю чи люті — Стю не міг розрізнити. Йому було байдуже. Він ударив двері плечем. Вони розчахнулись, і Стю вискочив надвір, розмахуючи руками, щоб утримати рівновагу. Та це не допомогло, і він упав на зацементовану доріжку.

Він сів, повільно й сторожко. Крики з темряви вщухли. Його обличчя торкнувся прохолодний вечірній вітерець та висушив піт на лобі. З відчуттям, дуже подібним до зачудування, Стю побачив перед собою траву та квітники. Жодна ніч не була такою лагідною та запашною. Небом плив рогатий місяць. Стю вдячно глянув на нього, а тоді рушив до дороги, що вела до містечка Стовінгтон, яке розкинулося внизу. На траві блищала роса. Стю чув, як у соснах шепоче вітер.

— Я живий, — звернувся Стю Редман до ночі й заплакав. — Я живий, дякую, Боже, я живий, дякую Тобі, Господи, дякую Тобі, Господи, дякую Тобі…

Трохи похитуючись, він рушив дорогою.

Розділ 30

Техаськими чагарниками гуляла курява, і в сутінках вона створила прозору завісу, від якої місто Арнетт стало схожим на світлину з привидами — світлину кольору сепії. Вивіску «Тексако» зірвало із заправки Білла Гепскомба, і тепер вона лежала посеред дороги. Хтось у домі Норма Брюетта не закрив газ, і вчора від іскри з кондиціонера будинок злетів у повітря й закидав усю Лорел-стрит шматками деревини, ґонтом та іграшками від «Фішер-Прайс». На Мейн-стрит у стічній канаві лежали солдати із собаками. У магазині «Суперкрам Ренді», на м’ясному прилавку, перекинувшись через стільницю й звісивши руки з іншого боку, лежав чоловік у піжамі. Один із собак, що наразі лежали в канаві, трохи погриз його обличчя, та потім утратив апетит. До котів грип не чіплявся, і вони десятками сновигали навкруги примарними тінями, то ховаючись у сутінковий безрух, то знову виринаючи з нього. З кількох будинків безперестанку линув звук телевізійних перешкод. Подеколи стукотіла якась віконниця. Посеред Дьорджин-стрит, якраз перед таверною «Голова індіанця», стояв старий, вицвілий та іржавий червоний універсал із ледве прочитуваними словами на боках: «ШВИДКІСНИЙ ЕКСПРЕС». У салоні лежало трохи порожньої склотари — пляшки від пива й газованок. На Лоґан-лейн, у найкращому районі Арнетта, на ґанку будинку Тоні Леонмінстера вигравали повітряні дзвіночки. «Скаут» Тоні стояв на під’їзній доріжці з опущеними вікнами. На задньому сидінні сімейство білок зробило собі гніздо. Сонце покинуло Арнетт, і чорним крилом місто накрила ніч. За винятком щебету, метушні дрібних тваринок і співучих дзвіночків Тоні Леонмінстера, у місті не чулось ані звуку. Ані звуку. Ані звуку.

103