— О… звісно.
Він подивився на неї кілька секунд, а тоді випалив:
— Слухай, я вшиваюся звідси. З Оґанквіта. Якщо затримаюся тут, точно здурію. Френ, чому б тобі не приєднатися до мене?
— Куди поїдеш?
— Не знаю. Ще не вирішив.
— Ну, як обереш, куди їхати, заїжджай та спитай мене ще раз.
Гарольд просвітлів.
— Гаразд, заїду. Просто… бачиш-но, справа в тім, що…
Слова стишилися до шепотіння, і Гарольд замовк. Наче сновида, він почав спускатися з ґанку. Його новісінькі ковбойські чоботи блищали на сонці. Френ дивилася на нього із сумним зачудуванням.
Він помахав їй рукою та сів за кермо «кедді». Френ махнула у відповідь. Гарольд дав задній хід. Автівка сіпнулась, а тоді ривками поїхала назад. «Кадилак» вильнув ліворуч, розчавив кілька квіток, які посадила Карла, а коли вивертав на дорогу, мало не заїхав у дренажну яму. Та потім Гарольд двічі посигналив і покотив далі. Френ дивилася йому вслід, доки він не зник з очей, а тоді пішла назад до батькового городу.
———
Десь після четвертої Френні піднялася нагору. Ішла вона через силу, ледве переставляючи ноги. Лоб та скроні нили від тупого головного болю, спричиненого втомою й перенапруженням. Вона намагалася переконати себе, що можна зачекати ще день, та від цього стало б тільки гірше. Під пахвою вона несла найкращу дамастинову скатертину, яку мати берегла винятково для гостей.
Усе пройшло не так добре, як вона сподівалася, та зовсім не так погано, як могло. На батькове лице сідали мухи, терли волохаті лапки, а тоді зринали в повітря. Його шкіра набула темного, сутінкового тону, та Пітер багато працював на городі й мав гарну засмагу, тож цього можна було не помітити… тобто не помітиш, якщо не схочеш. Однак найдужче її лякало те, що в кімнаті нічим не пахло.
Помер він у ліжку, яке багато років ділив із Карлою. Френ розстелила скатертину на материній половині — так, щоб крайка торкалася батькових руки й ноги. А тоді вона глитнула (у голові стугоніло, як ніколи) та наготувалася перекотити батька на імпровізований саван.
Пітер Ґолдсміт був одягнений у смугасту піжаму, і Френні це здалося недоречно легковажним, та байдуже. Вона навіть думати не хотіла про те, щоб його перевдягти.
Опанувавши себе, вона взялася за його ліву руку (лівиця була твердою та здерев’янілою, наче ніжка стільця) і штовхнула тіло, перевернувши. Щойно вона це зробила, з нього вирвався протяжний, страшний, подібний до відрижки звук, який ніяк не закінчувався й деренчав у горлянці покійника, наче туди заповзла сарана, що тепер ожила в темному тунелі й затягла свою пісню.
Френ завищала, відсахнулася й перекинула тумбочку. Батькові гребінці, щітки, будильник, жменя центів, затискачі для краваток і запонки задзеленчали та полетіли на підлогу. Ось тепер з’явився запах — запах гнильних газів, який розвіяв залишки захисного туману, і вона усвідомила всю правду. Френ упала навколішки, обхопила голову руками й заголосила. Вона збиралася поховати не манекен, а свого батька, й останні залишки його людської природи були цим потужним смородом, що здійнявся в кімнаті. І зовсім скоро не стане навіть його.
Навколишній світ посірів, і звук її власного горя, заливчастий і безупинний, почав здаватися таким далеким, наче його видавав хтось інший — може, одна з тих тендітних чорношкірих жіночок, яких інколи показують у новинах. Минуло трохи часу (Френ утратила лік), і вона почала повертатися до тями. Повернулося розуміння всього, що потрібно зробити. Раніше були речі, до яких вона не могла себе змусити. Та не тепер.
Френ підійшла до батька й перевернула його. Він знову ригнув, та цього разу тихо й слабко. Вона поцілувала його в чоло.
— Я люблю тебе, татку, — сказала вона. — Я люблю тебе, Френні любить тебе.
Її сльози впали на батькове обличчя й заблищали на мертвій шкірі. Френні зняла з батька піжаму та вдягла його в найкращий костюм — по черзі піднімала кожну частину його тіла, вдягала, опускала та бралася за наступну, при цьому не помічаючи ниття-пульсування в спині, болю в шиї та руках. Щоб як слід пов’язати батькові краватку, вона підперла йому голову двома томами «Книги знань». У нижній шухляді під шкарпетками Френ знайшла його військові медалі — «Пурпурове Серце», медалі за гарну службу, за участь у кампаніях… і «Бронзову Зірку», яку він отримав у Кореї. Вона причепила їх йому до лацканів. У ванній знайшла пудру «Джонсонз Бейбі» й посипала нею батькові обличчя, шию та руки. Запах пудри, милий та ностальгійний, викликав нові сльози. Вона спітніла. Під очима з’явилися глибокі темні півкола.
Френ загорнула батька в скатертину, узяла материні голки з нитками та зшила крайки. Тоді пройшлася по шву ще раз і ще раз. Плаксиво й зі свистом крекнувши, вона таки примудрилася підняти верхню частину його тіла й покласти батька на підлогу, не впустивши. Потім, перебуваючи в напівнепритомному стані, трохи перепочила. Коли Френ відчула, що може знову братися до роботи, то підняла верхню частину трупа, протягла його до сходів, а тоді якнайобережніше спустила на перший поверх. Вона знову зупинилася, зі свистом відхекуючись. У голову ніби голки впиналися, проштрикуючи її короткими вибухами болю.
Вона проволокла тіло коридором, кухнею, витягла його на ґанок, спустила зі сходів. А потім знову довелося перепочити. Землю залило золотавим світлом раннього вечора. Вона сіла біля батька й дала волю емоціям. Френні розгойдувалася та плакала, схиливши голову на коліна. Цвірінькали пташки. Урешті-решт вона змогла дотягти його до городу.