Протистояння. Том 1 - Страница 95

Зненацька вона опритомніла, і її скрутив незрозумілий жах. У кімнаті стояв запах диму. Щось горіло.

Френні рвучко озирнулась і побачила пательню з картоплею, яку поставила смажитись і забула. Над сковорідкою здіймався стовп смердючого диму. Жир розлітався розлюченими бризками: краплі олії потрапляли на конфорку, спалахували й гасли, ніби поряд стояв невидимець і клацав бутановою запальничкою. Денце пательні геть почорніло.

Вона торкнулася ручки, тихо зойкнула й відсмикнула пальці — було надто гаряче, щоб братися за неї голими руками. Френні схопила рушник для посуду, обмотала ним ручку й винесла сковорідку, що шкварчала, наче дракон, через кухонні двері надвір. Поставила на верхню сходинку ґанку. Пахнула жимолость, гули бджоли, та Френні ледве це помічала. Зціпеніння, яке притлумлювало її емоційні реакції останні чотири дні, на мить послабилось, і вона перелякалася. Перелякалася? Ні, вона була нажахана, лише за крок від справжньої паніки.

Френні пригадала, як чистила картоплю, як висипала її в змащену олією «Вессон» сковорідку. Тепер пригадала. Та на деякий час вона просто… оце так! Просто забула.

Вона стояла на ґанку, досі стискаючи в руці рушник, і намагалася пригадати точний порядок думок після того, як поставила смажитися картоплю. Френні це здавалося дуже важливим.

Ну, спершу вона подумала, що страва, яка складатиметься із самої смаженої картоплі, не дуже поживна. Потім спало на думку, що, якби «Макдональдз» на трасі 1 не закрився, їй би не довелося готувати. Вона б прихопила бургер. Просто сіла б у машину й підкотила до віконця. Узяла б чвертьфунтовий бургер та велику картоплю — ту, що продають у яскраво-червоних картонках. З маленькими плямами жиру на білому папері всередині. Безсумнівно шкідливо, безперечно відрадно. Та й узагалі вагітним властиві дивні кулінарні забаганки.

Це підвело Френні до наступної низки думок. Кулінарні забаганки нагадали про полуничний пиріг, який зачаївся в холодильнику. Зненацька їй здалося, що вона хоче шматок того пирога більше за все на світі. Френні дістала його, та десь тоді їй в око впав держак для ножів, який батько зробив для матері (місіс Едмонтон, дружина лікаря, так заздрила, що два роки тому Пітерові довелося змайструвати ще один для неї й подарувати на Різдво), і її мозок просто… замкнуло. Скалки… колоди… мухи…

— О Господи, — сказала вона порожньому подвір’ю та запущеним батьківським грядкам.

Сіла, затулилася фартухом і заплакала.

Коли сльози висохли, їй стало трохи краще… та страх нікуди не дівся. «Невже я втрачаю розум? — спитала вона себе. — Невже воно відбувається ось так, на тлі нервового зриву чи як там його назвати? Невже почуваєшся саме так?»

Відколи помер батько (трапилося це вчора, о пів на дев’яту вечора), її концентрація розпорошилася. Френні забувала, що робила, її мозок відчалював у якомусь мрійливому напрямку, і вона просто сиділа й ні про що не думала. Навколишній світ вона усвідомлювала так само, як усвідомлює його капустина.

Батько помер, і Френні ще довго сиділа біля його ліжка. Урешті спустилась і ввімкнула телевізор. Просто так, знічев’я. Як то кажуть, тоді це здалося гарною думкою. Показував лише WCSH, дочірній канал NBC — транслювали якесь божевільне телешоу-суд. Чорношкірий чоловік, утілення найстрашнішого жахіття ку-клукс-кланівців про африканських мисливців за головами, удавав, ніби страчує чоловіків пострілами з пістолета, а глядачі аплодували. Звісно ж, це мусила бути вистава, бо справжніх убивств по телевізору не показують, однак воно не виглядало вдаваним. Якимсь дурнуватим чином їй це нагадало про «Алісу в Країні див», однак у цьому випадку «Відтяти йому голову!» кричала не Червона Королева, а… що? Хто? Певне, Чорний Принц. Хоча важко було назвати Принцом того громилу в пов’язці.

Трохи пізніше (Френні важко було назвати точний час) до студії увірвались інші чоловіки, і почалася перестрілка, яку поставили навіть реалістичніше за страти. Чоловіків мало не обезголовлювало шквалом великокаліберних куль просто в неї на очах: вона бачила, як людей відкидає назад, а з продірявлених ший вириваються й пульсують артеріальні фонтанчики. Френні згадала, як подумала тоді, що їм слід періодично показувати табличку із застереженням для батьків, щоб вони вклали дітей спати або перемкнули канал. Ще пригадалося, як вона думала, що в WCSH можуть забрати ліцензію — програма й справді була страшенно кривавою.

Коли камера задерлася й почала показувати освітлювальне обладнання, що звисало зі стелі, Френні вимкнула телевізор. Вона лягла на диван і подивилася на стелю над власною головою. Там вона й заснула і вранці була вже схильна думати, що все те шоу їй наснилося. Насправді в цьому й полягала суть проблеми: усе почало здаватися їй суцільним жахіттям, що кишить тривогами й страхами. Початком стала смерть матері, а батьків відхід лише посилив це. Як сказали б в «Алісі», ставало все дивасніше й дивасніше.

Відбулися термінові міські збори, на які ходив і її батько, хоча тоді він був уже хворий. Попри те, що Френні почувалася нереально й обнаркоманено, вона пішла разом із ним.

Міська рада була вщерть заповнена: зійшлося більше людей, ніж на збори наприкінці лютого й на початку березня. Звідусіль чулися шморгання, кахикання й чхання. Присутні були налякані й могли розлютитися з найменшого приводу. Перемовлялися вони гучно й хрипко. Зривалися з місць. Вимахували кулаками. Просторікували. Багато хто (не тільки жінки) заливався слізьми.

У результаті вони вирішили закрити все місто. Нікого не впускатимуть. Якщо хтось захоче поїхати — будь ласка, проте слід пам’ятати, що назад їх не пустять. Дороги з міста (насамперед трасу 1) мали забарикадувати автівками. На ці дорожні блоки набирали добровольчу варту, їй мали видати дробовики. Покричавши з півгодини, люди внесли поправку — замість легковиків зупинилися на міських будівельних вантажівках. Якщо комусь треба буде проїхати на північ чи на схід, їх направлятимуть до Веллса чи Йорка, де можна потрапити до траси 95 й оминути Оґанквіт. Як спробують пролізти попри всі застереження — стріляти. «На ураження?» — перепитав хтось із присутніх. «А то», — відповіли кілька голосів.