Протистояння. Том 1 - Страница 82

У Шойо, подумав Нік, скасували ціле місто. Кого вони намагалися надурити?

На довершення диктор сказав, що в’їзд до великих міст і досі обмежено, та обмеження знімуть, щойно всі пройдуть загальну вакцинацію. Тоді він почав розказувати про падіння літака в Мічиґані та реакцію членів Конгресу на недавнє рішення Верховного суду з приводу прав геїв.

Нік вимкнув телевізор, вийшов на веранду й сів на диван-гойдалку. Туди-сюди… плавне коливання заспокоювало, і він не чув іржавого скрипу петлі, яку завжди забував змастити Джон Бейкер. Він поспостерігав за тим, як світляки окреслюють у темряві переривчасті шви. У хмарах над небокраєм тьмяно зблискували громовиці, від чого здавалося, ніби там також сидять світляки — страховинні жуки завбільшки з динозавра. Ніч була липкою й близькою.

Оскільки телебачення мало для Ніка лише візуальну форму, він помітив щось таке, чого могли не вловити звичайні люди. Не було реклами фільмів, жодної. Не було рахунків бейсбольних матчів. Певне, тому, що ігри не проводили. Дуже розпливчастий прогноз погоди, навіть без ілюстративної мапи. Може, Національна погодна служба прикрила свою контору? Нік здогадувався, що так воно й було.

Обидва диктори здавалися знервованими й засмученими. Один із них був застуджений — одного разу кашлянув у мікрофон і вибачився. Вони постійно зиркали ліворуч-праворуч від камери… так, наче в студії був іще хтось — хтось, хто слідкував, щоб усе було сказано правильно.

Тоді, 24 червня, він спав на веранді Бейкерів. Спав, просинаючись, бо снилися самі жахіття. І тепер, наступного дня, він стояв біля смертного ложа Джейн Бейкер, цієї чудової жінки… і не міг сказати їй бодай втішного слова.

Вона поторсала його за руку. Нік подивився на її бліде, змарніле обличчя. Наразі шкіра в Джейн була суха, піт випарувався. Однак він не бачив у цьому нічого втішного. Вона помирала. Нік уже знався на цьому.

— Ніку, — промовила вона, усміхнулася й узяла його долоню в обидві руки. — Хотіла ще раз тобі подякувати. Ніхто не хоче помирати на самоті, правда ж?

Він скажено захитав головою, і вона зрозуміла, що це не незгода з її твердженням, а повне заперечення його передумови.

— Саме так, я помираю, — не поступилася вона. — Та не зважай. Ніку, у тій шафі висить одне плаття. Біле. Ти впізнаєш його за… — Її перервав напад кашлю, і щойно Джейн опанувала його, вона продовжила: — …за мереживом. Я була в ньому, коли ми сіли на потяг і поїхали у весільну подорож. Воно й досі мені пасує… чи вже ні. Гадаю, зараз воно буде дещо завеликим, бо я трохи схудла, та байдуже. Я завжди любила ту сукню. Ми з Джоном їздили на озеро Понтчартрейн. То були найщасливіші два тижні в моєму житті. Джон знав, як зробити мене щасливою, і в нього завжди це виходило. Не забудеш про плаття, Ніку? Я б хотіла, щоб мене поховали саме в ньому. Ти ж зможеш мене… перевдягти, правда ж? Не засоромишся?

Він глитнув і похитав головою, не зводячи очей з укривала. Певне, Джейн відчула його сум та ніяковість, бо про плаття більше не згадувала. Натомість вона взялася розказувати про інше — невимушено, мало не кокетливо. Про те, як виграла в старших класах змагання з виразного читання, поїхала на фінал штату до Арканзасу і, коли дійшла до кульмінації «Демона-коханця» Ширлі Джексон, у неї впала нижня спідниця. Про сестру, яка поїхала до В’єтнаму з баптистською місією, а повернулася не з одним, а з трьома прийомними дітьми. Про похід, у який вони з Джоном ходили три роки тому, і про те, як розлючений лось, у якого саме настав період парування, загнав їх на дерево й просторожив під ним цілий день.

— Ми сиділи на гілляці та обжималися, наче двійко школярів на балконі, — сонно говорила вона. — Боже правий, у якому ж стані він був, коли ми спустилися! І він був… ми були… закоханими… дуже закоханими… Я завжди думала, що кохання — це те, що обертає нашу планету… єдине, що дає чоловікам і жінкам змогу триматися на ногах у світі, де все ніби прагне звалити… принизити їх… змусити повзати навколішки… Ми були… такими закоханими…

На цих словах вона остаточно заснула й спала, доки він не розбудив її тим, що посунув штору або, може, ступив на скрипучу дошку. Джейн марила.

— Джоне! — закричала вона здушеним від мокротиння голосом. — О Джоне, я ніколи не призвичаюся до цього роздовбаного перемикача передач! Джоне, допоможи! Допоможи мені…

Її мова згасла на довгому тремкому видиху, якого Нікові вуха розрізнити не могли, та він його однаково відчув. З однієї ніздрі в неї витекла цівка темної крові. Джейн відкинулася на подушку, і її голова сіпнулася з боку в бік — раз, двічі, тричі, ніби вона прийняла якесь життєво важливе рішення, а їй відмовили.

І тоді вона завмерла.

Нік обережно приклав руку їй до шиї, потім до внутрішнього боку зап’ястя, тоді між грудей. Нічого. Вона померла. На нічному столику, нечутний для них обох, діловито цокав годинник. Нік поклав голову на коліна й проплакав хвилину — як завжди, беззвучно. «Усе, на що ти здатний, — це мовчки точити водичку, — сказав йому якось Руді, — проте у світі мильних опер це може стати в пригоді».

Він знав, що робити далі, та йому не хотілося цього. «Це нечесно! Це не мій обов’язок!» — лунало в його голові. Та оскільки більше нікого не лишилося, нікого в радіусі кількох миль, йому доведеться впоратися самотужки. Або так, або лишити її гнити отут, у ліжку, а він не міг цього допустити. Джейн поставилася до нього з добротою, а більшість людей, які йому траплялися, як хворих, так і здорових, навіть на це не спромоглися. Він подумав, що час починати. Що довше він сидітиме без діла, то більше його страхатиме завдання. Він знав, де поховальне бюро «Кертіс»: три квартали вниз вулицею й ще один на захід. До того ж надворі спека.