Протистояння. Том 1 - Страница 78

Того дня він ганяв безлюдними вулицями туди-сюди, щоразу очікуючи знайти мертве тіло (Вінс Хоґан? Джейн Бейкер?) на одному з кінцевих пунктів маршруту. Він виглядав автівку доктора Соумза, та його ніде не було. Кілька крамниць і «Тексако» були досі відчинені, та Нік дедалі більше впевнювався, що місто порожніє. Люди тікали лісовими стежками, лісовозними дорогами або ж навіть переходили вбрід річечку Шойо-Стрім, яка текла крізь Смековер і врешті добігала до містечка Маунт-Холлі. Коли посутеніє, ще хтось тікатиме, думав Нік.

Він дійшов до дому Бейкерів щойно після заходу сонця. Закутавшись у халат, Джейн сновигала кухнею та заварювала чай тремтячими руками. Коли Нік зайшов, вона вдячно поглянула на нього, і він побачив, що температура впала.

— Хочу подякувати тобі, що доглядаєш мене, — спокійно промовила вона. — Мені вже набагато краще. Хочеш чашку чаю?

Вона залилася слізьми. Нік рушив до неї, злякавшись, щоб вона не впала на гарячу плиту. Джейн схопилася за його руку, аби втримати рівновагу, і поклала голову йому на груди — її волосся темніло на світлій блакиті халата.

— Джонні! — почувся на темній кухні її голос. — О мій бідолашний Джонні.

Якби ж він міг говорити, нещасно подумав Нік. Він міг лише обійняти її та підвести до стільця біля столу.

— Чай…

Він тицьнув пальцем у себе й змусив Джейн сісти.

— Гаразд, — сказала вона. — Мені справді краще. Аж дивно. Просто… просто…

Вона затулилася руками.

Нік зробив їм гарячого чаю та поставив його на стіл. Деякий час вони пили мовчки. Свою чашку Джейн тримала обома руками, як дитина. Нарешті вона поставила її та сказала:

— Ніку, багато тутешніх захворіли?

«Я вже не знаю, — написав Нік. — Справи доволі кепські».

— Ти бачив лікаря?

«Сьогодні не бачив».

— Якщо Ем не побережеться, то доведе себе до знемоги, — сказала вона. — А він берегтиметься, правда ж, Ніку? Не зажене себе?

Нік кивнув і спробував усміхнутися.

— Як там Джонові в’язні? По них уже заїхали?

«Ні, — написав Нік. — Хоґан дуже хворий. Роблю все, що можу. Інші просять, щоб відпустив їх, поки й вони не заразилися».

— Навіть не думай їх випускати! — сказала вона із запалом. — Сподіваюся, ти не думаєш цього робити.

«Ні, — начеркав Нік і за кілька секунд дописав: — Лягайте в ліжко. Вам потрібно відпочити».

Джейн усміхнулася до нього, і, коли повернула голову, Нік помітив під її щелепою чорні плями й замислився, чи справді для жінки все минулося.

— Так. Ляжу й просплю годин із дванадцять. Однак мені це здається неправильним — спати, коли Джон помер… Я ледве можу повірити, що це сталося, розумієш? Постійно чіпляюсь об цю думку, ніби забула щось прибрати.

Він узяв її за руку, стиснув. Вона кволо всміхнулася.

— З часом може з’явитися ще щось, заради чого варто жити. Ніку, ти носив в’язням вечерю?

Нік похитав головою.

— А треба було б. Може, візьмеш Джонову машину?

«Я не вмію їздити, — написав Нік, — однак дякую. Просто пройдуся до кафе. Тут недалеко + зазирну до вас уранці, якщо ви не проти».

— Так, — сказала вона. — Гаразд.

Він підвівся й суворо вказав на чашку з чаєм.

— До останньої краплі, — пообіцяла вона.

Він уже відчиняв протимоскітні двері, коли відчув, як вона невпевнено торкнулася його руки.

— Джон… — заговорила вона, затнулася, а тоді змусила себе закінчити думку: — Сподіваюся, його відвезли до поховального бюро «Кертіс». Наших із Джоном родичів ховали саме вони. Він там, як гадаєш?

Нік кивнув. Сльози потекли її щоками, і вона знову розплакалася.

———

Вийшовши того вечора від Джейн Бейкер, Нік рушив прямо до кафе. На вікні криво висіла табличка «ЗАЧИНЕНО». Він обійшов будівлю й постукав до житлового трейлера, але там було темно й глухо. Ніхто не відповів на його грюкіт. Нік вирішив, що з огляду на обставини вторгнення зі зламом було виправдане, а грошей на витрати, які лишив шериф Бейкер, вистачить, щоб усе відшкодувати.

Він розбив шибку біля замка та відчинив двері. Усередині було моторошно навіть з увімкненим світлом: мертвий музичний автомат, порожні стільці, вільні столи, мовчазні автомати з відеоіграми та самотній стіл для гри в бампер-пул. Гриль стояв накритий.

Нік пішов на кухню, посмажив на газовій плиті кілька гамбургерів і склав їх у пакет. Прихопив пляшку молока й половину яблучного пирога, що стояв на прилавку під пластиковою кришкою. Потім він лишив записку, у якій пояснював, хто й чому вдерся до кафе, і пішов до тюрми.

Вінс Хоґан був мертвий. Він лежав на підлозі серед розталого льоду й вологих рушників. Перед смертю він подряпав собі шию, ніби відбивався від невидимого душителя. Кінчики пальців були закривавлені. Над трупом дзижчали мухи, раз по раз сідаючи на нього й знову зринаючи в повітря. Шия мерця почорніла й розбухла, наче камера, яку перекачала необережна дитина.

— А тепер ти нас випустиш? — запитав Майк Чайлдресс. — Він сконав, ти, опудало йобане, задоволений? Шо, гаразд помстився? Уже й він його підхопив, — Майк наставив палець на Біллі Ворнера.

Біллі виглядав нажаханим. На його шиї та щоках вигравали червоні плями, а рукав робочої сорочки, яким він витирав носа, задерев’янів від шмарклів.

— Брехня! — істерично заскандував він. — Брехня, брехня, їбуча брехня! Бре…

Раптом він зайшовся чханням, аж навпіл зігнувся, бризкаючи слиною та слизом.

— Бачив? — гримнув Майк. — Га? Шо, довольний, їбанько тупорилий? Випусти мене! Його можеш тримати скільки влізе, та не мене. Це вбивство, ось що — холоднокровне вбивство!