Протистояння. Том 1 - Страница 69

Диктор обнадійливо усміхнувся… і за кадром хтось чхнув.

Сонце вже торкалося обрію, забарвлюючи його в золотавий колір, який скоро мав перетворитися на червоний, а тоді на згасаючий помаранчевий. Ночами було найгірше. Стю перевезли до не рідної йому частини США, і якимось чином ця інакшість сильніше виявлялася вночі. Зелень, що виднілася за вікном, здавалася надто буйною, квітучою та дещо моторошною в таку ранню літню пору. Друзів Стю не мав, і, наскільки йому було відомо, усі, хто летів із ним із Брейнтрі до Атланти, уже повмирали. Стю оточували рÓботи, що брали його кров під прицілом пістолетів. Він боявся за життя, хоча й почувався добре та вірив, що не схопить Оте, чим би Воно не було.

Стю замислювався: його цікавило, чи можна звідси втекти.

Розділ 22

Коли 24 червня прийшов Крейтон, Старкі дивився на монітори, склавши руки за спиною. Крейтон побачив, як на правій руці в старого блищить перстень академії Вест-Пойнт, і раптом йому стало дуже його шкода. Старкі вже десять днів сидів на таблетках і наближався до невідворотного зриву. Однак Крейтон думав, що, коли його здогад щодо дзвінка правильний, справжній зрив уже стався.

— Лене! — мовив Старкі, немов здивувавшись. — Молодець, що зайшов.

— De nada, — сказав Крейтон зі слабкою усмішкою.

— Ти знаєш, хто телефонував.

— Значить, то був справді він?

— Так, дзвонив президент. Мене звільнили. Брудний князьок звільнив мене, Лене. Звісно ж, я знав, що так буде. Та однаково болить. Пекельно болить. Болить, коли тебе звільняє вишкірений сраколиз, що либиться й тисне руки всім підряд.

Лен Крейтон кивнув.

— Ну… — Старкі провів рукою по обличчю. — Справу зроблено. І її не переробиш. Тепер ти головний. Він хоче, щоб ти якнайшвидше з’явився у Вашингтоні. Викличе тебе на килим, погризе тобі дупу на криваве дрантя, а ти тільки стій, підтакуй і тримайся. Ми врятували, що змогли. Цього досить. Досить, я впевнений.

— Якщо так, уся країна мала б стати перед тобою навколішки.

— Штурвал обпікав руки, однак… однак я тримав його, скільки міг, Лене. Тримав, — Старкі говорив із тихим запалом, проте він знову втупив очі в монітор, втратив дещицю самовладання, і губи на мить затремтіли. — Без тебе я б не впорався.

— Ну… ми з тобою пройшли крізь вогонь і воду, чи не так, Біллі?

— Ще б пак, солдате. А тепер послухай. Є одне діло першорядної ваги. Як тільки зможеш, зустрінься з Джеком Клівлендом. Він знає, хто в нас сидить за обома завісами — і за залізною, і за бамбуковою. Він знає, як із ними зв’язатись, і не впиратиметься, коли почує, що треба зробити. Він не зволікатиме.

— Біллі, я не розумію.

— Ми маємо бути готовими до найгіршого, — сказав Старкі, і на його обличчі з’явився дивний вишкір — верхня губа задерлася, наче в пса, який охороняє ферму.

Він тицьнув пальцем у жовті аркуші роздруківок, що лежали на столі.

— Воно вийшло з-під контролю. Вискочило в Ореґоні, Небрасці, Луїзіані, Флориді. У Мексиці й Чилі вже є перші ймовірні випадки. Коли ми втратили Атланту, ми втратили й трьох найкращих спеціалістів. З містером Стюартом Редманом — «Принцом» — ми нікуди не заїдемо. Ти знав, що йому справді вкололи вірус «Синь»? Він подумав, що то заспокійливе. Редман убив його, і ніхто й гадки не має як. Було б у нас іще шість тижнів, можна було б щось зробити. Та часу немає. Байка про грип працює чудово, однак у жодному разі, у жодному разі не можна допустити, щоб по той бік завіси це сприйняли як те, що створене штучно в Америці. Можуть не те подумати. У Клівленда людей від восьми до двадцяти в СРСР і ще по п’ять-десять агентів у кожній європейській державі-сателіті. Навіть я не знаю, скільки в нього людей у червоному Китаї. — У Старкі знову затремтіли губи. — Як побачишся після обіду з Клівлендом, маєш сказати йому: «Рим падає». Не забудеш?

— Ні, — сказав Лен. Власні губи здавалися йому напрочуд холодними. — Однак ти справді гадаєш, що вони це зроблять? Ці люди?

— Тиждень тому наші люди отримали капсули. Вони думають, що там радіоактивні частинки, які мають відстежити наші супутники «Скай-круз». Це все, що їм треба знати, чи не так, Лене?

— Так, Біллі.

— І якщо ситуація стане з поганої… ще гіршою, ніхто ні про що не дізнається. Проект «Синь» зберігав герметичність до останньої миті, цього ми певні. Новий вірус, мутація… наші візаві можуть щось запідозрити, та буде запізно. Ділитися треба по-братськи, Лене.

— Так.

Старкі знову втупився в монітори.

— Кілька років тому дочка подарувала мені книгу віршів. Одного мужика на прізвище Єтс. Сказала, що кожен військовий має знати Єтса. Гадаю, то вона так пожартувала. Лене, ти чув коли-небудь про Єтса?

— Здається, так, — сказав Крейтон, зваживши й відкинувши думку, чи не сказати Старкі, що правильно буде «Єйтс».

— Я прочитав кожен рядок, — мовив Старкі, вдивляючись у непорушну тишу кафетерію. — За великим рахунком, усупереч дочці — вона не думала, що я візьмуся за ту книжку. Не можна робитись аж надто передбачуваним. Більшу частину тої писанини я не зрозумів, — гадаю, дядько був божевільним, — та однаково все прочитав. Чудна поезія. Часто без рими. Однак у тій книжці був один вірш, який засів у моїх думках. Здавалося, наче він описує все, чому я присвятив життя, його безнадію, його, хай йому чорт, благородство. Він писав, що все розпадається. Писав, що центр не тримає. Думаю, він хотів сказати, що все розвалюється, Лене. Думаю, саме це він і мав на увазі. Навіть якщо він більше ні в чому не петрав, Єтс знав, що рано чи пізно все починає розпадатися.

— Так, сер, — тихо сказав Крейтон.