Протистояння. Том 1 - Страница 62

— Дбайливий ти хлопчина, — сказав Соумз. — Таких небагато. А парубків, які зберегли почуття відповідальності в нашу епоху деградації, ще менше. Вона це оцінить, Ніку, я знаю. Містер Брейсман, методистський священик, казав, що також зазирне. Боюся, до вечора йому доведеться відвідати чимало домівок. Обережніше з тими в’язнями, гаразд?

Нік серйозно кивнув.

— Добре. Спробую провідати тебе після обіду.

Він перемкнув передачу й поїхав геть — стомлений, зіщулений старий із червоними очима. Нік провів його стурбованим поглядом, а тоді рушив до придорожнього кафе. Було відчинено, однак на роботу вийшов лише один із двох кухарів, троє з чотирьох офіціанток також не з’явилися на зміну із сьомої до третьої. Замовлення несли дуже довго. Коли він повернувся до в’язниці, Біллі з Майком виглядали страшенно переляканими. Вінс Хоґан марив, і до шостої вечора його не стало.

Розділ 19

Відтоді, як Ларрі бував на Таймс-сквер, минуло стільки часу, що він очікував побачити це місце інакшим, магічним. Усе виглядало б меншим і водночас кращим: буйна, смердюча й іноді небезпечна життєва енергія цього місця не лякатиме його, як у дитинстві, коли він пробирався сюди сам чи з Бадді Марксом, щоб сходити на подвійний кіносеанс за 99 центів або повитріщатися на блискуче барахло у вітринах крамниць, зазирнути до аркад і більярдних зал.

Однак усе здавалося таким самим, і цей ефект був аж надмірним, адже дещо й справді змінилося. На розі, одразу біля виходу з метро, стояла газетна розкладка, а тепер її не стало. За півкварталу звідти колись сяяла вогниками й дзеленчала аркада з дешевими ігровими автоматами та небезпечними на вигляд молодиками — ті забіяки грали в «Ґоттліба на безлюдному острові» й «Космічні перегони», а з куточків губ у них звисали цигарки. Тепер там був «Орандж Джуліус». Біля входу крутилася ватага чорношкірих юнаків, і їхні тіла нижче пояса плавно вигойдувалися, немов десь неподалік грав джаз — джаз, який можуть уловити лише чорні вуха. З’явилося більше масажних салонів та кінотеатрів для дорослих.

Однак за великим рахунком площа лишилася такою самою, і Ларрі зробилося сумно. Єдина справжня відмінність лише погіршила стан речей — тепер він здавався собі туристом. Та може бути, що й корінні нью-йоркці почувалися на Таймс-сквер туристами-карликами, яких постійно тягне глянути вгору й почитати електронні табло. Він не міг сказати напевне, бо забув, що таке бути єдиним цілим із Нью-Йорком. Перевчатися заново йому не дуже хотілося.

Того дня мати не вийшла на роботу. Протягом останніх кількох днів вона змагалась із застудою й уранці прокинулася з жаром. Він лежав у безпечному вузенькому ліжку у своїй старій кімнаті та чув, як вона готувалася до сніданку — стугоніла посудом, чхала й щоразу примовляла: «Чорт!» Ларрі почув, як увімкнувся телевізор і з динаміків полинули новини каналу «Тудей». Спроба державного перевороту в Індії. Вибух електростанції у Вайомінгу. Верховний суд мав прийняти важливе рішення з питання прав геїв.

Ларрі зайшов на кухню, на ходу застібаючи сорочку. Новини скінчились, і показували, як Джин Шаліт брав інтерв’ю в якогось лисого чоловіка. Лисий чоловік показував набір маленьких тваринок, яких він вручну видув зі скла. Склярство, розказував він, це його хобі впродовж сорока років, і його книгу збирається опублікувати видавництво «Рендом Хаус». А тоді він чхнув. «Вибачаю», — випередив його Джин Шаліт і хихотнув.

— Просто посмажити чи хочеш бовтанку? — запитала Еліс Андервуд.

Вона була у своєму домашньому халаті.

— Бовтанку, — сказав Ларрі.

Він знав, що не відкараскається від яєчні (коли мати перебувала в гарному гуморі, вона називала яйця «кудкудайками»). Поживна, багата на білок. Уявлення матері про поживність було розмите, проте всеосяжне. Ларрі знав, що вона тримає в голові перелік поживної їжі й навпроти кожного пункту є його антипод — наприклад, желейки, мариновані огірки, «Слім Джими», пластинки рожевої жуйки, до яких додають бейсбольні картки, та ще купа всякої всячини. Жах.

Він сів і дивився, як мати готує яєчню: розбиває яйця над знайомою пательнею, збиває їх тим самим дротяним вінчиком, яким користувалася ще тоді, коли першачок Ларрі ходив до приватної школи № 162.

Вона дістала з халата хустинку, притисла її до рота, кашлянула, чхнула, автоматично пробурмотіла: «Чорт!» — а тоді повернула носовичок до кишені.

— Вихідний, мамо?

— Узяла лікарняний. Ця застуда хоче мене зламати. Ненавиджу брати лікарняний у п’ятницю, так майже всі роблять, та мушу трохи полежати. У мене гарячка. Ще й лімфовузли набрякли.

— Лікареві телефонувала?

— Коли я була чарівною молодицею, лікарі самі по домівках ходили, — відказала вона. — А тепер як захворів — іди до пункту невідкладної допомоги. Або так, або сиди цілий день в одній із тих комор, які вони називають лікарнями для всіх, ха-ха, та чекай, доки якийсь коновал тебе огляне. Прийди та отримай свій «Медікер» — ось як воно зветься. Там іще гірше, ніж у центрах обміну товарних купонів перед Різдвом. Лишуся вдома й прийму аспірин, а завтра вже додушу цю заразу.

Ларрі пробув удома майже весь ранок, бо хотів якось допомогти. Він перетягнув до її спальні телевізор, і від натуги на його руках героїчно напнулися жили.

— Ти так хочеш, аби я дивилася «Поміняймося», що грижу собі наживеш, — пхикнула мати.

Він приніс їй соку та почату пляшку «НайКвілу» від горла, збігав на ринок і купив кілька пейпербеків.

Після цього в них не лишилося жодних справ, окрім як грати на нервах одне одного. Мати чудувалася з того, як погіршилася якість сигналу в спальні, і Ларрі довелося проковтнути ядучу ремарку про те, що поганий сигнал — це краще, аніж жодного. Урешті він сказав, що піде прогулятися містом.