Протистояння. Том 1 - Страница 56

За десертом (вони їли полуничний бісквітний торт, і Нік, який недоїдав останні кілька тижнів, двічі брав добавку) Джейн Бейкер мовила до чоловіка:

— Чую, твоя застуда погіршала. Забагато на себе береш, Джоне Бейкер. Та ще й з’їв стільки, що муха з голоду здохла б.

Кілька секунд Бейкер винувато дивився на тарілку, а тоді знизав плечима.

— Інколи обід можна й пропустити, — сказав він і помацав своє подвійне підборіддя.

Спостерігаючи за ними, Нік задумався, як люди таких радикально різних розмірів ладнають у ліжку. «Думаю, чудово, — майнуло в його голові, і він подумки всміхнувся. — З вигляду їм дуже добре разом. Та однаково це не моя справа».

— І в тебе червоні щоки. Температура є?

— Нє-а… — знизав плечима Бейкер. — Ну хіба що трішки.

— Значить, сьогодні ти нікуди не підеш. Питання закрито.

— Люба, у мене в’язні сидять. І хоча за ними можна й не наглядати, їх треба годувати й поїти.

— Нік упорається, — відрубала вона. — А ти підеш до ліжка. І не треба розводитися про своє безсоння — не допоможе.

— Я не можу відправити туди Ніка, — слабко заперечив Бейкер. — Він глухонімий. І до того ж не мій заступник.

— Що ж тобі заважає призначити його на цю посаду?

— Він не з Шойо!

— Як нікому не скажеш, то і я мовчатиму, — невблаганно сказала Джейн Бейкер, а тоді встала й заходилася прибирати зі столу. — Тож давай, Джоне.

Ось як Ніка Андроса підвищили з в’язня до заступника шерифа менш ніж за добу. Він саме збирався у відділок, коли до вітальні спустився Бейкер. У заношеному халаті той здавався кремезною примарою. Йому було явно незручно виходити до когось у такому вигляді.

— Не треба було їй поступатися, — сказав він. — Я б ніколи не погодився, якби не почувався так паскудно. Усі легені забиті. Палаю, як новорічна ялинка. Ще й ця слабкість…

Нік співчутливо кивнув.

— У мене якраз не стало заступника. У Бредлі Кейда померло немовля, і вони з дружиною переїхали до Літл-Рока. Одна з тих смертей у колисці. Жах. Вони поїхали, і їх важко звинувачувати.

Нік тицьнув себе в груди й склав коло вказівним та великим пальцями.

— Знаю-знаю, у тебе все буде окей. Лише будь обережним, розумієш? У шухляді столу лежить пістолет 45-го калібру, однак не винось його з офісу. І ключі також. Розумієш?

Нік кивнув.

— Як підеш до камер, близько не підходь, щоб не хапнули. Коли хтось із них прикинеться хворим — не ведися. Це найдавніший виверт у світі. А якщо хтось і справді захворіє, уранці завітає док Соумз, це без проблем. І я вже буду на місці.

Нік дістав нотатник і написав: «Я ціную вашу довіру. Дякую, що замкнули їх + дякую за роботу».

Бейкер уважно це прочитав.

— Ну ти й кадр, хлопче. Звідкіля родом? Як сталося, що отак сам блукаєш?

«Довго розказувати, — начеркав Нік. — Коли хочете, увечері для вас дещо напишу».

— Напиши, — сказав Бейкер. — Думаю, ти здогадався, що я пробив твоє ім’я.

Нік кивнув. Стандартна процедура. Однак він був чистий.

— Попрошу Джейн зателефонувати до «Маминої стоянки ваговозів», що на шосе. Не погодуємо тих парубків, і вони волатимуть про поліцейську жорстокість.

«Хай рознощик заходить одразу. Стуку я не почую».

— Окей, — Бейкер затримався ще на хвильку. — Твоя койка в кутку. Жорсткувата, однак чиста. Лише пам’ятай про обережність, Ніку. Біда станеться, а на допомогу не покличеш.

Нік кивнув і написав: «Я можу подбати про себе».

— Ага, вірю. Однак я б задіяв когось із місцевих, якби хтось із них…

Він осікся: до кімнати зайшла Джейн.

— Що, і досі читаєш бідолашному хлопцеві лекції? Хай уже йде собі, а то повернеться мій дурнуватий брат і всіх повипускає.

Бейкер гірко розсміявся.

— Гадаю, зараз Рей уже десь у Теннессі. — Він випустив довгий, свистячий віддих, який зірвався на вибухову чергу мокрого кашлю. — Джейні, піду-но я нагору й приляжу.

— Зараз я принесу тобі аспірину, щоб збити жар, — сказала вона.

Джейн рушила за чоловіком, а тоді зупинилася на сходах і озирнулася.

— Приємно було познайомитися, Ніку. І байдуже до обставин. Однак послухайся його — не втрачай пильності.

Нік уклонився їй, і у відповідь вона присіла в легкому реверансі. Йому здалося, що в очах Джейн Бейкер блищали сльози.

———

Десь за півгодини по тому, як Нік зайшов до в’язниці, прищавий, допитливий хлопець у брудному піджаку помічника офіціанта приніс вечерю на трьох окремих тацях. Нік махнув йому, щоб той поклав замовлення на койку, а сам начеркав: «За все заплачено?»

Помічник офіціанта читав записку, зосередившись, як першокурсник над «Мобі Діком».

— Звісно, — сказав він. — Офіс шерифа має окремий рахунок. Слухай, а ти правда не говориш?

Нік похитав головою.

— От херня, — сказав хлопець і хутко забрався геть, немов злякався, що німота заразна.

Одну за одною Нік повиносив таці з офісу й позаштовхував їх до камер за допомогою держака від мітли.

Він звів голову саме вчасно, аби прочитати по губах Майка Чайлдресса «Лайно сцикливе, хіба нє?». Усміхнувшись, Нік показав йому середній палець.

— Мій палець ти ще побачиш, опудало довбане, — сказав Чайлдресс із неприємною посмішкою. — Вийду звідси і…

Нік відвернувся від нього, пропустивши закінчення тиради.

Повернувшись до офісу, він сів у крісло Бейкера, поклав посеред столу записник, хвилинку подумав, а тоді написав із самого верху:

Історія життя

Автор: Нік Андрос

Він зупинився, ледь помітно всміхнувшись. Нік побував у дивних місцях, та навіть у найхимерніших мріях він би не уявив, як складатиме власний життєпис в офісі шерифа, на посаді його помічника, та ще й із трьома в’язнями, які перед тим відлупцювали його. За хвилину він продовжив писати: