Він простяг руку й допоміг їй підвестися. Карла стала на ноги, наче сновида. Вираз її обличчя не змінився — очі так само широко розчахнуті, у них невіра. Безжальність до них поки не повернулася, та Френні гадала, що це лише справа часу.
Справа часу.
— Я винен, бо відпустив тебе. Не хотів неприємних розмов. Не хотів розгойдувати човен. Бачиш, я також поводився егоїстично. І коли Френні пішла до школи, я подумав: «Ну, тепер Карла має те, що хотіла, і зле від цього нікому не буде, хіба що їй самій, а раз людина не знає, що їй болить, то, певне, болю й немає». Я помилився. Я помилявся й раніше, та так серйозно — ніколи.
Він простягнув руки й ніжно, проте дуже міцно взяв Карлу за плечі.
— А тепер я маю тобі дещо сказати. Як твій чоловік. Якщо Френні потрібно десь жити, вона, як і раніше, може лишитися в нас. Якщо їй будуть потрібні гроші, вона, як і раніше, візьме їх із мого гаманця. І якщо вона вирішить залишити дитину, ти допоможеш їй улаштувати належний дитячий душ. Ти, певне, думаєш, що ніхто не з’явиться, та в неї є друзі, гарні друзі, і вони прийдуть. І скажу тобі ще дещо. Якщо вона захоче похрестити дитину, то ми зробимо це просто тут. Тут, у цій клятій вітальні.
У Карли відвисла щелепа, і з рота почувся якийсь звук. Спершу він був дивовижно схожим на свист чайника, який лишили на гарячій плиті, а тоді перетворився на пронизливе виття.
— Пітере, твій власний син лежав у труні посеред цієї кімнати!
— Так. Саме тому я не можу придумати кращого місця, щоб охрестити новонародженого, — сказав він. — У ньому буде Фредова кров. Жива кров. Сам Фред помер багато років тому, Карло. Перетворився на їжу для хробаків.
Зачувши таке, вона закричала й затулила вуха. Він нагнувся та опустив її руки.
— Проте хробаки ще не дісталися до Френні та її дитини. Байдуже, як її зачали, — вона жива. Карло, ти поводишся так, наче хочеш прогнати власну дочку. І що тоді в тебе лишиться? Лише ця кімната й чоловік, який зненавидить тебе за цей учинок. Якщо ти це зробиш… того дня поряд із Фредом могли лежати й ми з Френні — не бачу різниці.
— Я хочу піти нагору й лягти, — сказала Карла. — Мене нудить. Гадаю, краще лягти.
— Я допоможу, — озвалася Френні.
— Не смій мене чіпати. Лишайся тут, із батьком. Здається, ви з ним уже все вирішили. Спланували, як зруйнувати мене в очах усього міста. Чому б тобі одразу не перебратися до моєї вітальні, га, Френні? Чому б не нанести багна на килим, не взяти попелу з каміна та не насипати його в годинник? Чому б і ні? Чому б і ні?
Вона засміялась і проштовхнулася повз Пітера в коридор. Жінка хиталася, як п’яна. Пітер спробував обійняти її за плечі. Карла вишкірила зуби й засичала на нього, наче кішка.
Її сміх перейшов у плач, і Карла повільно пішла нагору, тримаючись за махагонієві перила, щоб не впасти. Те рюмсання було таким болючим і безпорадним, що Френні хотілося водночас і кричати, і блювати. Обличчя в батька посіріло й мало колір брудного простирадла. На горішній сходинці Карла розвернулася й хитнулася так загрозливо, що на мить Френні здалося, наче вона зараз упаде й покотиться донизу. Карла глянула на них так, наче хотіла щось сказати, а тоді знову відвернулася. За мить двері спальні зачинилися й заглушили її скривджений плач.
Френні з Пітером вражено подивились одне на одного широко розплющеними очима. Годинник незворушно продовжував відлічувати час.
— Усе владнається, — спокійно мовив Пітер. — Потроху перетреться, і вона заспокоїться.
— Справді? — спитала Френні.
Вона повільно підійшла до батька, прихилилася до нього, і він обійняв її.
— Мені так не здається, — сказала Френні.
— Не зважай. Подумаємо про це пізніше.
— Треба йти. Вона не хоче мене тут бачити.
— Краще лишися. Буде добре, якщо — або коли — вона спуститься й з’ясується, що їй потрібно, аби ти лишилася. — Він трохи помовчав. — Щодо мене, Френ, то я це й так знаю.
— Татусю, — промовила вона й поклала голову йому на груди. — Ох, татку, мені так шкода, так страшенно шкода…
— Ш-ш-ш…
Він погладив її волосся. Понад головою дочки він бачив, як крізь шибки струменять сонячні промені — стояла післяобідня пора, проте здавалося, наче вже почало вечоріти. Тут, у вітальні, світло завжди набувало цієї характерної риси: робилося золотавим та непорушним і лягало так само, як у музеях та прадавніх склепах.
— Ш-ш-ш, Френні… Я люблю тебе. Я люблю тебе.
Загорілася червона лампочка. Зашипіла помпа. Відчинилися двері. Чоловік, який переступив поріг, не мав на собі білого комбінезона. Натомість у нього був маленький блискучий фільтр для носа, схожий на срібну виделку з двома зубцями — такі кладуть на столики з канапками, щоб можна було дістати з пляшки оливки.
— Вітаю, містере Редман, — сказав на ходу прибулець.
Він виставив руку в прозорій гумовій рукавичці, і з переляку Стю її потиснув.
— Мене звати Дік Дейтц. Деннінґер сказав, що ви не гратимете в нашу гру, доки вам не скажуть, який рахунок.
Стю кивнув.
— Гаразд.
Дейтц присів на край ліжка та впер руки в боки. Він був невеличким чорношкірим чоловічком і в такій позі скидався на гнома з диснеївського мультфільму.
— То що саме вас цікавить? — спитав він.
— По-перше, скажіть, чому на вас немає одного з тих скафандрів.
— Бо Джеральдо каже, що ви не заразні.
Дейтц указав пальцем на морську свинку за подвійним склом, що займало одну стіну. Тваринка сиділа в клітці, а позаду неї з порожнім обличчям стояв Деннінґер.
— Гм, Джеральдо?
— Протягом останніх трьох днів Джеральдо дихав вашим повітрям, яке попередньо проганяли через конвектор. Хвороба, яку підхопили ваші друзі, легко перекидається з людини на морську свинку й навпаки. Ми дійшли висновку, що, якби ви мали ту заразу, Джеральдо вже мав би здохнути.