Протистояння. Том 1 - Страница 26

З її серця немов гора спала — дивне відчуття, ніби от-от знепритомнієш.

— А от твоя мати багато чого тобі розкаже, — вів далі він, — і я її не спинятиму, проте й підтримувати не буду. Розумієш?

Вона кивнула. Батько з матір’ю вже не сперечався. Принаймні не вголос. У неї був той кислотний язик. Якось він сказав Френні, що коли з Карлою не погоджуються, то інколи її язик виходить із-під контролю. А коли це трапляється, він може когось ненароком порізати. Дуже прикро, та пораненого вже не врятуєш. Френні гадала, що багато років тому батько став перед вибором — продовжувати опір, що напевне призвело б до розлучення, або ж капітулювати. Він зупинився на останньому, але на власних умовах.

— Татусю, ти певен, що зможеш триматися осторонь? — тихо спитала Френ.

— А ти просиш мене стати на твій бік?

— Не знаю.

— Що будеш робити?

— З мамою?

— Ні. Із собою, Френні.

— Не знаю.

— Вийдеш за нього? Двоє можуть жити за ціною одного. Принаймні є така приказка.

— Гадаю, що не зможу. Мені здається, я його розлюбила. Якщо взагалі любила.

— Через дитину?

Люлька добре розкурилась, і теплим повітрям розлився солодкий дим. На городі в ямках почала збиратися тінь, а цвіркуни затягли свою пісню.

— Ні, не через дитину. Це ще раніше почалося. Джессі, він…

Вона замовкла, намагаючись зрозуміти, що не так із Джессі, адже могла щось прогледіти, коли всі думки роїлися навколо дитини й питання, як звільнитися з-під загрозливої тіні її матері, яка саме прогулювалася торговельним центром і добирала рукавички для весілля давньої подруги Френ. Можливо, те «щось» зараз поховане, та, певна річ, не спочиватиме з миром наступні шість, шістнадцять або ж двадцять шість місяців і врешті-решт постане з могили й кинеться на них обох. «Одружишся поспіхом — страждай поволі» — одна з улюблених приказок матері.

— Він слабкий, — сказала вона. — Краще не поясню.

— Не віриш, що він тебе шануватиме, так, Френні?

— Ні, — відказала вона й подумала, що батько щойно копнýв ближче до коріння, аніж вона сама, — вона не вірила Джессі, який походив із заможної сім’ї та вдягав на роботу сорочки з блакитної шамбре. — Джессі прагне, аби все було якнайкраще. Він хоче зробити все правильно, справді хоче. Проте… два семестри тому ми ходили на поетичне читання. Виступав чоловік на ім’я Тед Енслін. Людей було напхом напхано. Усі понасуплювалися та слухали… слухали дуже уважно… аби й слова не проґавити. А я… ти ж мене знаєш…

Батько обійняв її за плечі.

— А на Френні смішки напали.

— Ага. Точно. Ти й справді знаєш мене як облуплену.

— Трохи є.

— Вони — себто смішки — вигулькнули нізвідки. У голові постійно крутилося «нечупара, нечупара, усі ми прийшли на нечупару». Думки мали певний ритм, схожий на пісні, що крутять по радіо. І мене вхопили смішки. Не через вірші пана Енсліна, доволі гарні вірші… та й не через зовнішність. Усе тому, як вони дивилися на нього.

Френні зиркнула на батька, аби перевірити, як він сприймає її оповідь. Батько лише кивнув, щоб вона продовжувала.

— Коротше, мені треба було звідти забратися. Я справді мусила вийти. І Джессі розлютився на мене. Знаю, у нього було на це повне право… я вчинила по-дитячому й поводилася по-дитячому, авжеж… та зі мною таке часто буває. Не завжди. Коли справді треба, я тримаю себе в руках…

— Так.

— Та інколи…

— Інколи до тебе стукає Король Сміх, і ти з тих, хто завжди йому відчинить, — докінчив за неї Пітер.

— Певне, так і є. Хай там як, а Джесс геть інакший. Якби ми одружилися… він би приходив додому, а я вже впустила якогось небажаного гостя. Таке траплятиметься не щодня, та досить часто, аби він казився. Тоді я б спробувала… і, гадаю…

— Гадаю, з ним ти була б нещасною, — сказав Пітер і міцніше пригорнув дочку.

— Мабуть, — озвалася вона.

— У такому разі не дай матері змінити твою думку.

Вона заплющила очі — з душі впав іще важчий тягар. Він зрозумів. Якимсь дивом.

— Що б ти сказав, якби я вирішила зробити аборт? — спитала вони трохи згодом.

— Думаю, саме про це ти й хотіла зі мною побалакати.

Френні злякано глипнула на батька.

Він подивився на неї у відповідь — немов запитально, з легкою усмішкою, звівши ліву брову. Та на його обличчі читалася цілковита серйозність.

— Певне, ти правий, — повільно промовила Френні.

— Слухай, — сказав він, а тоді, попри власні слова, замовк.

Проте вона слухала: чувся спів горобців із цвіркунами, високо в небі гудів літак, хтось кликав Джекі до хати, торохкотіла газонокосарка, а на трасі 1 розганялася автівка, ревучи склотекстолітовим глушником.

Вона вже хотіла спитати в нього, чи все гаразд, та він узяв її за руку й почав говорити:

— Френні, ти не винна, що в тебе такий старий батько. Я одружився лише в п’ятдесят шостому. — Він замислено подивися на дочку, залиту вечірнім світлом. — У ті часи Карла була інакшою. Вона була… та чорт, почнемо з того, що вона й сама була молодою. І не мінялася, доки твій братик Фредді не віддав Богові душу. До того дня вона була молодою. А коли помер Фредді, вона зупинилася. Тому… Френні, я знаю, як звучать мої слова, та не думай, що я наговорюю на матір. Одначе мені здається, що відтоді, як не стало Фредді, Карла… перестала рости… розвиватися. Вона взяла свій світогляд, вкрила його трьома шарами лаку, залила бетоном і сказала собі, що так і треба. Зараз вона схожа на сторожа в музеї, де виставляють її моделі цього світу, і як побачить, що хтось лізе до них, одразу цілиться нижче пояса. Вона була інакшою людиною. Тобі доведеться повірити мені на слово, та вона не завжди була такою.