Протистояння. Том 1 - Страница 24

Сльози не розм’якшать камінь, що випинався з його характеру, так само, як не зруйнує гір літня злива. Цій твердості можна знайти гарне застосування, — Еліс знала про це, знала як жінка, яка самотужки виховувала сина в місті, якому байдуже до матерів і тим паче до їхній дітей, — та Ларрі досі шукав. Він був таким, як вона сказала, — геть не змінився. Він бездумно вплутуватиме людей (із собою включно) у різні халепи, а коли стане гаряче, прикличе ту міць і виборсається. А інші… Їх він лишить напризволяще — потонуть або випливуть самотужки. Камінь — тверда порода, і подібна твердість вчувалася в його характері, та досі вона приносила саму руйнацію. Вона бачила її в очах сина, помічала в кожній рисі його постави… навіть у тому, як він гойдав раковою паличкою, аби напускати в повітря білих кілець. Ларрі не загострив цей камінь, не перетворив на меча, щоб рубати людей, і це вже гарний знак, та коли виникала така потреба, він по-дитячому кликав його — то була його ломака, нею він трощив капкани й пастки, які сам собі наставив. Вона знала, що настане час, і Ларрі зміниться. Вона стала іншою. Прийде і його черга.

Та перед нею сидів не хлопчик, а дорослий чоловік, і вона злякалася, чи, бува, часи його змін, глибоких і фундаментальних, які місцевий священик називав духовними змінами й протиставляв змінам сердечним, не лишилися позаду. Вона бачила в Ларрі щось таке, від чого хотілося замружитись, — немов хтось крейдою заскрипів. Там, глибоко всередині, був тільки Ларрі. Сидів і визирав назовні. Перепустку до його серця мав лише він сам. Та вона однаково любила його.

А ще вона гадала, що в Ларрі жило добро, велике добро. Він мав його, та в такому віці вивільнити його може лише справжня катастрофа. Проте вона не бачила катастрофи на кухні. Натомість там був лише її заплаканий син.

— Ти стомився, — мовила вона. — Приведи себе до ладу. Я приберу коробки, тоді можеш лягти поспати. Гадаю, таки сходжу сьогодні на роботу.

Вона пройшла коротким коридором до дальшої кімнати, де колись була його спальня, і Ларрі почув, як вона крекче й пересуває коробки. Він повільно витер очі. З вікна долинав звук дорожнього руху. Він спробував пригадати, коли востаннє плакав перед матір’ю. Подумав про мертвого кота. Вона мала рацію. Він стомився. Ще ніколи не був таким стомленим. Він пішов до ліжка й проспав годин вісімнадцять.

Розділ 6

Коли Френні оминула дім і вийшла на город, де її батько терпляче полов горох із квасолею, сонце вже котилося до обрію. Вона народилася пізно, і зараз йому було вже за шістдесят, а з-під його улюбленої бейсболки вибивалося сиве волосся. Мати саме поїхала до Портленда по білі рукавички: на початку наступного місяця Емі Лодер, найкраща шкільна подруга Френ, виходила заміж.

Деякий час вона просто спокійно дивилася на спину батька, відчуваючи до нього саму любов. У таку пору сонце випромінювало особливе сяйво — сяйво, яке вона обожнювала; сяйво, яке здавалося вічним; сяйво, яке належало Мейну й з’являлося лише раннього літа. Вона могла подумати про це світло посеред січня, і тоді серце шалено боліло за ним. Золото юного літа, яке щодня з’являлося після обіду й потроху темнішало з наближенням темряви, ховало під своєю обгорткою безліч чудових речей: бейсбол у парку Малої ліги, де Фред завжди грав третім і щоразу запускав м’ячі просто вгору; кавуни; молода кукурудза; чай із льодом у холодних склянках; дитинство.

Френні прокашлялася.

— Допомогти?

Батько обернувся до неї та всміхнувся до самих вух.

— Привіт, Френ. Застукала мене за бур’янами, еге ж?

— Атож.

— Мати вже повернулася? — На мить він спохмурнів, а тоді обличчя знову просвітліло. — Ага, точно, вона ж недавно поїхала. Звісно, пара рук зайвою не буде. Тільки щоб потім помила.

— Руки леді говорять про її звички, — жартома перекривила вона його та пхикнула.

Пітер спробував удати, наче насупився, та вийшло зовсім карикатурно.

Вона стала в сусідній рядок і заходилася полоти бур’ян. Щебетали горобці, і від траси 1, яка пробігала менш ніж за квартал звідти, долинав монотонний гул автомобільного руху. Він іще не сягнув гучності, яку розвине в липні, коли між їхнім містом і Кіттері мало не щодня траплятимуться фатальні випадки, та однаково зростав.

Пітер розповідав їй про свій день, а вона ставила правильні запитання, інколи кивала. Зосередившись на роботі, він не бачив тих кивків, та краєм ока вловлював, як киває її тінь. Раніше він працював механіком у великій сендфордській фірмі, що займалась автозапчастинами, — найбільша автофірма не північ від Бостона. Йому було шістдесят чотири роки, і скоро мав розпочатися його останній робочий рік перед пенсією. Та рік мав бути коротким, бо в Пітера накопичилося чотири тижні відпустки, і він планував скористатися ними у вересні, коли додому повернуться всі «гідійоти». Пенсія не йшла з його думок. Він розказував Френ, що намагався ставитися до неї як до нескінченної відпустки, хоча в нього було вдосталь літніх друзів, котрі розповідали, що на пенсії геть інакше. Пітер сумнівався, що буде нудитися так, як Гарлан Ендерс, або ж безпорадно збідніє, як Карсонс: ось, погляньте на бідолашного Пола — він щодня справно з’являвся в майстерні, та все одно мусив продати будинок і разом із дружиною перебратися до зятя й дочки.

Пітера Ґолдсміта не вдовольняло соціальне забезпечення, і він ніколи йому не вірив, навіть у ті часи, коли держава почала потерпати від спаду в економіці, інфляції та стабільного зростання кількості безробітних на трудовій біржі. У тридцятих та сорокових роках демократів у Мейні було зовсім небагато, розказував він Френні, та її прадід був одним із них, і, Бог свідок, сина він виховав як слід. У дні розквіту Оґанквіта через свої політичні переконання Ґолдсміти здавалися в очах оточення кимось на кшталт парій. Та його батько мав одну приказку — таку ж непорушну, як і найконсервативніші погляди мейнських республіканців: «Не довіряй царям світу цього, бо обберуть, оком не кліпнувши, і уряди їхні чинитимуть так — було так одвіку й буде повік».