Протистояння. Том 1 - Страница 20

— Вечірка мусить скінчитися, Ларрі.

— Га?

— Вечірка. Повернешся. Вирубиш музику, повисмикуєш усе з розеток, роздаси всім ключі від автівок, подякуєш за чудово згаяний час і проведеш до дверей. Здихаєшся їх.

— Але так не можна! — обурився Ларрі.

— А краще б послухався, — сказав Вейн.

— Та чому? Чуваче, вечірка ж тільки розкочегарилася!

— Ларрі, скільки тобі виплатила «Коламбія»?

— А тобі це нащо? — примружився Ларрі.

— Невже ти вважаєш, що мені потрібні твої гроші, Ларрі? Вруби мозок.

Ларрі задумався, і до нього почало доходити, що наживатися Вейнові Стакі не було з чого. Вейн іще не пробився й так само, як і всі, хто допомагав Ларрі записувати альбом, перебивався різними підробітками, та, на відміну від більшості з них, Стакі походив із грошовитої сім’ї й стосунків із родичами не зіпсував. Батько Вейна володів половиною третьої за величиною компанії з виробництва електронних ігор, і в їхньої сім’ї був пристойний будинок у Бель-Ейр. Ларрі зачудовано зрозумів, що його власне багатство здавалося Вейнові чимось на кшталт купки бананів.

— Певне, що ні, — пробубнів він. — Пробач. У мене таке враження, наче всі паскудні вилупки на захід від Лас-Веґаса…

— То скільки?

Ларрі обдумав запитання.

— З урахуванням усього сім штук чистими.

— Раз на квартал відсотки за сингл і раз на півроку — за альбом?

— Точно.

Вейн кивнув.

— Суки, тримаються за того рака, поки не засвистить. Будеш цигарку?

Ларрі пригостився й прикрив вогник долонею.

— А ти знаєш, у скільки тобі стане ця вечірка?

— Ясна річ, — кивнув Ларрі.

— Дім ти зняв не менш ніж за тисячу.

— Ага, так і є.

Насправді ж оренда коштувала 1200 доларів плюс іще 500 доларів депозиту на випадок збитків. Він вніс депозит і половину місячної платні — разом 1100 доларів, іще 600 боргу.

— Скільки за наркоту? — спитав Вейн.

— Та мужик, треба ж було щось узяти. Це ж наче сир на крекерах «Рітц»…

— Були трава й кокс. Ну, колися.

— Кляті рахунки, — похмуро проговорив Ларрі. — П’ять сотень і п’ять сотень.

— І на другий день усе скінчилося.

— Ага, вже! — блимнув очима Ларрі. — Як ми з тобою виходили, я бачив дві миски того добра. Лишилося небагато, так, проте…

— Чуваче, згадай Димовуху, — раптом Вейн почав розтягувати слова в дивовижно влучній пародії на говірку Ларрі. — «Просто запиши на мій рахунок, Дьюї. Слідкуй, щоб усього було вдосталь».

Ларрі дивився на Вейна, і його очі сповнювалися жаху. Він справді пам’ятав миршавого, жилавого парубка зі стрижкою «під нуль» — ще в нього була футболка з написом «ІСУС ВОСКРЕСНЕ Й РОЗДАСТЬ КОПНЯКІВ». У того малого наркота мало з дупи не сипалася. Він згадав навіть те, як казав Дьюї Димовусі, щоб той слідкував за запасами «хлібу й солі» та записував усе на його рахунок. Однак це було… ну, це було кілька днів тому.

— Мужик, ти найкращий клієнт Дьюї Димовухи за весь час, — сказав Вейн.

— І скільки ж я йому винен?

— За траву небагато. Трава дешева. Штуку двісті. І вісім штук за кокс.

Від цих слів Ларрі мало не зблював. Він мовчки витріщався на Вейна. Спробував заговорити, та лише губами поворушив: «Дев’ять двісті?»

— Інфляція, чуваче, — гмикнув Вейн. — Решту озвучити?

Ларрі не хотів цього чути, однак кивнув.

— Нагорі стояв кольоровий телик. Хтось проломив екран стільцем. Гадаю, три сотні на ремонт. Дерев’яну обшивку внизу добряче поколупали. Чотири сотні. І це ще по-божому. Учора розбили скляні двері, що виходять на пляж. Три сотні. Кошлатому килиму у вітальні повний гаплик — пропалини від цигарок, плями від пива й віскі. Чотири сотні. Я зателефонував до горілчаної крамниці, і вони задоволені твоїми рахунками не менше за Димовуху. Шість сотень.

— Шість сотень за бухло? — прошепотів Ларрі. Його мало не тіпало.

— Подякуй за те, що народ здебільшого пиячив. Ти винен чотири сотні за продукти — в основному за піцу, чіпси, тако та інші нямки. Та найстрашніше — то галас. Дуже скоро прирулять копи з блимавками. «Порушуєте спокій? А це що, героїн?» Чотири чи п’ять твоїх гостей сидять на голці. І по дому розкидано зо три-чотири унції коричневої мексиканської ширки.

— Це теж записали на мій рахунок? — прохрипів Ларрі.

— Ні. Димовуха геричем не займається. Ним барижить Організація, а Димовусі не хочеться вдягати бетонні ковбойки. Однак якщо з’являться копи, на твій рахунок запишуть усе, що нариють.

— Та я ж не знав…

— Ага, дивіться — дитинка в лісі загубилася.

— Але ж…

— Поки що загальний рахунок за твою тусовочку становить штуку двісті доларів, — сказав Вейн. — А ще ти купив собі новенького «зета»… Скільки відвалив?

— Двадцять п’ять, — проговорив Ларрі, наче робот. Він мало не плакав.

— І скільки ж у тебе лишилося до наступного чека? Кілька тисяч?

— Десь так, — сказав Ларрі, не в змозі зізнатися Вейнові, що лишилося навіть менше — близько восьми сотень: чотири готівкою й чотири в чеках.

— Ларрі, слухай сюди, бо двічі цю бесіду я не проводитиму, не вартий ти цього. Вечірки тут починаються щомиті. У Лос-Анджелесі є дві константи — вечірки без угаву й ріки брехні. Халявщики злітаються, як пташенята в пошуках жуків на шкурі бегемота. Наразі вони тусуються в тебе. Знімай їх із горба та шли геть.

Ларрі подумав про кілька десятків своїх гостей. Наразі він упізнавав приблизно одне з трьох облич. Від думки про те, що доведеться казати всім цим незнайомцям, аби виміталися, йому стиснуло горло. Він же впаде в їхніх очах. На противагу цьому в його голові виник образ Дьюї Димовухи, який насипáв у тарілки пригощання, а потім діставав із кишені нотатник і виводив у рахунку нову цифру. Дьюї зі стрижкою «під нуль» та в модній футболці.