Протистояння. Том 1 - Страница 196

196

Ральф почепив у коморі таль Реґа Стоунера, і, користуючись підказками Ебіґейл, Дік нарешті зумів як слід зав’язати мотузку на задній нозі однієї свині. Тварина вищала й брикалася, та її однаково затягли до комори й підвісили з ланцюга вниз головою.

Ральф вийшов із дому з різницьким ножем завдовжки фути три. «Боже милий, це не ніж, а цілий багнет!» — подумала Еббі.

— Знаєте, я не певен, що зможу, — мовив Ральф.

— Ну, тоді давай сюди, — сказала Ебіґейл і простягла руку.

Ральф невпевнено глянув на Діка. Той знизав плечима. Ральф віддав їй ніж.

— Господи, дякуємо Тобі за цей дар та за щедрість Твою. Хай святиться свиня ця й потамує голод наш, амінь. Одійдіть, хлопці, зара чвиркне.

Вона махнула ножем — єдиний відпрацьований рух — та хутенько позадкувала. Деякі знання лишаються з тобою до самої смерті.

— Вогнище під казаном розклали? — спитала вона в Діка. — Розгорілося як годиться?

— Так, мем, — шанобливо промовив Дік, не в змозі відірвати очей від свині.

— А скребло напоготові? — поцікавилась Ебіґейл у Ральфа.

Він показав їй дві щітки з цупкою жовтою щетиною.

— Гаразд. Тоді візьміть свиню й покладіть її в казан. Коли трохи провариться, обшкрябається на раз-два. А тоді містер Кабан почиститься, наче банан.

Обидва чоловіки дещо позеленіли від самої думки.

— Но-но, ворушіться, — сказала матінка Ебіґейл. — Одягнених свиней ніхто не їсть. Спершу треба зняти того пінджака.

Ральф із Діком Еллісом перезирнулися, глитнули й почали опускати свиню. Вони впоралися до третьої дня, о четвертій повернулися до решти з повним кузовом м’яса й повечеряли вже відбивними. Її помічники не дуже налягали на їжу, та Ебіґейл сама нам’яла дві відбивні, з насолодою хрумкаючи щелепами хрустку скоринку. Ніщо не смакує краще од свіжого м’яса, яке сам і добув.

———

Було вже за дев’яту годину. Джина заснула, а Том Каллен задрімав у кріслі-гойдалці матінки Ебіґейл. Далеко на заході в небі безгучно зблиснула громовиця. На кухні зібралася решта дорослих, окрім Ніка: він пішов прогулятися. Ебіґейл знала, що його мучить, і душею вона була з ним.

— Слухайте, вам же не сто вісім років, правда? — спитав Ральф, згадавши щось, що вона сказала вранці, коли вони вирушали у свиновбивчу експедицію.

— От зажди, — мовила Ебіґейл. — Зараз, молодче, тобі щось покажу.

Вона сходила до спальні та дістала з верхньої шухляди комода засклений лист від президента Рейґана. Повернувшись, Ебіґейл поклала його Ральфові на коліна.

— Ану читай, синку, — пхекнула вона.

— «…на честь Вашого сотого дня народження… одній із сімдесяти двох столітніх американців, чий вік підтверджено… п’ятому найстаршому зареєстрованому республіканцеві Сполучених Штатів Америки… з повагою та вітаннями президент Рональд Рейґан, 14 січня 1982 року». — Ральф вибалушив на неї очі. — А щоб я вср… — Він припнув язика й знічено зашарівся. — Перепрошую, мем.

— Скільки ж ви всього побачили! — зачудувалась Олівія.

— Та цьому не дорівнятися до того, що я бачила за останній місяць. — Ебіґейл зітхнула. — І тим паче — до того, що чекає на мене попереду.

Відчинилися двері, зайшов Нік, і всі одразу ж замовкли, ніби до цього вони лише гаяли час і чекали на його появу. З його обличчя Ебіґейл зрозуміла, що він прийняв рішення, і їй гадалося, що вона знає, яке воно. Нік вручив їй записку, яку написав на ґанку, стоячи біля Тома. Вона взяла її та прочитала на відстані витягнутої руки.

«Завтра нам треба вирушити до Боулдера».

Ебіґейл перевела погляд із записки на Нікове обличчя й повільно кивнула. Вона передала аркуш Джун Брінкмеєр, а та — Олівії.

— Так, треба, — сказала Ебіґейл. — Мені хочеться їхати так само, як і вам, та гадаю, що слід вирушати. Що тебе в цьому переконало?

Нік роздратовано знизав плечима й показав пальцем на неї.

— Значить, так тому й бути, — кивнула Ебіґейл. — Я вірю у вказівки Господні.

«Хотів би і я вірити», — подумав Нік.

———

Наступного ранку, 26 липня, вони провели коротку нараду, і Дік із Ральфом рушили пікапом до Коламбуса.

— Ох і не хочеться її міняти, та раз ти так кажеш, Ніку, окей.

«Вертайтеся якнайшвидше», — написав Нік.

Ральф коротко засміявся та обвів поглядом подвір’я. Джун з Олівією прали одяг у великій балії за допомогою дошки. Том займався ділом, яке йому не набридало, — лякав ворон у кукурудзі. Джина гралася з його модельками «Корджі» та гаражем. Стара хропла в кріслі на ґанку.

— Нікі, тобі кортить устромити голову в лев’ячу пащу?

«А хіба в нас є куди податися?»

— Ні, нема. І просто тинятися без діла теж не годиться. Почуваєшся ні на що не здатним. Людина почувається негаразд, коли не дивиться вперед, — помічав таке?

Нік кивнув.

— Окей. — Ральф ляснув його по плечу й відвернувся. — Діку, готовий покататися?

З кукурудзи вискочив Том Каллен. До його сорочки, штанів та довгої білої шевелюри почіплялося шовкове кукурудзяне волоття.

— Я теж! Томик Каллен також хоче покататися! Ой, так!

— Ну, тоді давай, — сказав Ральф. — Господи, тіки поглянь на себе — з п’ят до маківки в кукурудзі. Ще й жодної ворони не впіймав! Дай-но я тебе обтріпаю.

Бездумно шкірячись від вуха до вуха, Том дозволив Ральфові себе почистити. Певно, для Тома останні два тижні були найщасливішими в його житті, подумалося Нікові. Він був у компанії людей, які радо прийняли його таким, який він є. Як не прийняти? Може, він несповна розуму, та однаково є відносною рідкістю в новому світі — живою людиною.

— Побачимося, Нікі, — сказав Ральф і сів за кермо «шеві».

196