Протистояння. Том 1 - Страница 187

187

— Богохульство, — спокійно сказала вона до себе. — Господь дає сили, а не таксі.

Перемивши свої нечисленні брудні тарілки, вона вдягла міцні черевики й узяла ціпок. Навіть у такому похилому віці вона рідко ним користувалася, та сьогодні ця річ знадобиться. Чотири милі туди, чотири — назад. У шістнадцять років вона б могла мотнутися до ферми Річардсона бігом, та позначка в шістнадцять лишилася далеко позаду.

Вона вирушила в путь о восьмій ранку, сподіваючись дійти до курника близько полудня й проспати там найспекотніший відрізок доби. Після обіду вона заріже курей та рушить назад уже в сутінках. Повернутися вона мала затемна, і це нагадало їй про сон, та той чоловік був іще далеко. А гості — значно ближче.

———

Попри те що вона могла рухатися швидше, матінка Ебіґейл ішла дуже повільно, бо о восьмій тридцять сонце було вже тлустим і потужним. Вона не сильно пітніла (на її кістках не було досить плоті, щоб із неї можна було вичавити багато рідини), та коли вона досягла поштової скриньки Ґуделлів, уже було потрібно трохи перепочити. Вона присіла в затінку перцевого дерева та з’їла кілька інжирних батончиків. Не видно було ні орлів, ні таксі. Жінка трохи посміялася з цього, підвелась, обтрусила крихти з плаття й рушила далі. Нє-а, жодних таксі. Господь помагає лише тим, хто помагає собі сам. Та однаково вона чула, як оркестр суглобів уже почав репетицію — увечері гримне концерт.

Вона дедалі більше схилялася над ціпком, хоча зап’ястки вже почали нити. Її броґени з жовтою сирицевою шнурівкою човгали пилом. Пекло сонце, і з плином часу її тінь коротшала. Того ранку вона зустріла більше диких тварин, ніж за всі роки починаючи від двадцятих: лисицю, єнота, дикобраза й ільку. Усюди було гайвороння, що галасливо ширяло в небі. Якби вона почула балачку Стю Редмана з Ґленом Бейтманом про те, як примхливо (принаймні з їхньої точки зору) повівся супергрип, напавши на одні види тварин і навіть не зачепивши інших, вона б засміялася. Хвороба скосила лише свійських тварин, ото й усе. Так, кілька одомашнених видів грип пожалів, але переважно мор забрав людину та її найкращих друзів. Наприклад, собак він поклав, а вовків не торкнувся, бо то дикі тварини, а пси — свійські.

У кожне стегно, коліно, ступню та зап’ясток ніби по розпеченій свічці запалювання загнали — вони іскрили й боліли. Вона йшла й розмовляла з Богом — то вголос, то мовчки, різниці вона не бачила. І знову взялася пригадувати минуле. 1902-й був найкращим роком, це точно. Після нього час ніби прискорився, сторінки товстезного календаря затріпотіли швидше — сторінки, які ніколи не зупиняються та рідко вповільнюються. Тілесне життя дуже коротке… чому тіло так швидко втомлюється жити?

Від Дейві Топпса в неї народилося п’ятеро, та одна дитина, Мейбелл, на смерть удавилася шматком яблука. Еббі саме розвішувала прання на задньому дворі, а коли розвернулася, її дитина лежала на спині, хапалася за горло й уже починала синіти. Їй вдалося дістати той кусень, та маленька Мейбелл уже захолола й не ворушилася. То була її єдина дівчинка і єдина дитина, що померла отак випадково.

Наразі вона сиділа в затінку під в’язом, що ріс біля паркана Ноґлерів, і звідти було видно, що за дві сотні ярдів ґрунтівка переходить в асфальтований шлях — там дорога Фрімантлів ставало дорогою округу Полк. Денна спека утворювала марево над асфальтом, а обрій перетворився на ртуть і виблискував, наче вода вві сні. Спекотними днями ту ртуть бачиш постійно, а от наздогнати її не виходить. Принаймні не виходило в неї.

Девід помер у 1913 році від грипу, що мало чим відрізнявся від оцього. 1916 року їй виповнилося тридцять чотири й вона вийшла за Генрі Гардесті, чорношкірого фермера з округу Вілер, що на північ від Полку. Він упадав за нею, як ніхто інший. Генрі був удівцем із сімома дітьми, і всі вони повиростали й роз’їхалися. Він був на сім років старший від Ебіґейл, та перш ніж наприкінці літа 1925 року його розчавило власним трактором, Генрі встиг подарувати їй двох хлопців.

Рік по тому вона вийшла за Нейта Брукса. Про це було багато балачок — о так, люди обожнюють пліткувати. Інколи їй здавалося, що вони б усе життя тільки ляси й точили б. Нейт працював на Генрі Гардесті й став їй гарним чоловіком. Можливо, не таким милим і добрим, як Девід, і точно не таким завзятим, як Генрі, та однаково гарним і практично завжди робив, як вона скаже. Коли в жінки за спиною опиняється досить багато років, її втішає, що в сім’ї останнє слово за нею.

Її шестеро хлопців наплодили їй тридцятьох двох онуків. Тридцять двоє внуків та внучок наплодили дев’яносто одну дитину (це тільки ті, про кого вона знала), і до того, як ударив супергрип, у неї було вже троє праправнуків. Якби не ті пігулки, що їх ковтають теперішні дівчата, щоб уберегтися від діточок, могло б бути й більше. Здавалося, ніби секс для них — це лише новий гральний майданчик. Ебіґейл не подобалися такі нові порядки, і їй було шкода тих дівчат, та вона ніколи не висловлювалася з цього приводу. Сказати, чи грішать вони з тими пігулками, міг тільки Господь (а не той старий лисий пердун із Рима: Ебіґейл усе життя була методисткою й страшенно пишалася, що ніколи не зналася з тими християнськими рибожерами), та знала, що вони втрачають: екстаз, який настає, коли зависаєш між життям і смертю, коли віддаєш себе своєму чоловікові й Господові, коли кажеш, що звершиться воля його і Його; пік екстазу на очах Господніх, коли чоловік із жінкою знову й знову переживають гріх Адама і Єви, який обмила та освятила кров агнця.

От же ж таке…

187