Протистояння. Том 1 - Страница 183

183

Еббі гадала, що з усієї сім’ї тільки вона (якщо не рахувати її татка) розуміла, яким мало не безпрецедентним чудом було те запрошення до спілки. Він мав стати першим негром у спілці Небраски, а цілком можливо, що й першим негром у спілці на всі Штати. Джон Фрімантл не тішив себе ілюзіями щодо ціни, яку доведеться заплатити його сім’ї: чоловіки, які проти, почнуть закидати їх грубими жартами та відпускати ущипливі коментарі про колір їхньої шкіри. Найперше — ватажок, Бен Конвей. Однак Джон Фрімантл розумів, що Ґері Сайтс дав йому дещо більше за шанс на виживання — можливість процвітання разом з усім Кукурудзяним поясом.

Він знав, що завдяки спілці зникнуть проблеми із закупівлею насіння, як і необхідність возити збіжжя аж до Омахи. Також це могло означати й кінець перепалок через права на воду, які завжди починав Бен Конвей, затятий ворог усіх ніґерів та їхніх посіпак на кшталт Ґері Сайтса. Навіть окружний податковий інспектор міг припинити свої нескінченні копирсання. Тож Джон Фрімантл прийняв запрошення. Голосування закінчилося на його користь, ще й із чималою перевагою, і тоді справді почалися кепські жарти про те, як на горищі штабу спілки спіймали єнота; про те, що, коли ніґерське дитинча потрапляє до раю, йому дають маленькі чорні крила й називають кажаном, а не янголом; і деякий час Бен Конвей розводився, що Джона Фрімантла взяли до спілки лише тому, що наближався час дитячого ярмарку і їм потрібен був ніґер на роль африканського орангутана. Джон Фрімантл удавав, ніби цього не чув, а вдома наводив цитати з Біблії: «лагідна відповідь гасить гнів», «браття, пожнете те, що посіяли» й «блаженні тихі, бо вони успадкують землю» — останній пасаж був його улюбленим, та промовляв Джон його не зі скромністю, а з похмурим сподіванням.

І потроху йому вдалося привернути сусідів на свій бік. Не всіх — не таких затятих расистів, як Бен Конвей та його зведений брат Джордж, не Арнольдів із Діконами. Однак усі інші його підтримували. 1903 року вони ходили на вечерю до Ґері Сайтса та сиділи за столом разом із рештою, як білі люди.

А ще в 1902 році Ебіґейл грала на гітарі в залі для засідань спілки, і не просто як акторка менестрель-шоу, а нарівні з білими брала участь у концерті місцевих талантів, який проводили наприкінці року. Мати категорично заперечувала, і то був один із небагатьох випадків, коли вона висловила незгоду з думкою чоловіка перед дітьми… хоча тоді хлопці вже доросли до середнього віку, а голову самого Джона вже добряче притрусило снігом.

— Знаю я, як усе було, — рюмсала вона. — Це ви із Сайтсом і Френком Феннером таке намудрували. З ними все зрозуміло, а що з тобою таке, Джоне Фрімантл? Вони ж білі! Можеш сидіти з ними на задньому дворі та розводитися про оранку! Заради Бога, можеш навіть з’їздити з ними до міста й випити пива, якщо Нейт Джексон пустить тебе до свого салуну! Я знаю, через що ти пройшов за останні роки, знаю, як ніхто інший. Знаю, що ти всміхався й тоді, коли від усмішки боліло так, наче в серце голку встромили. Та це інша справа! Це ж твоя власна дочка! Що їм скажеш, як вона вийде на сцену у своїй білій гарненькій сукні, а вони заіржуть? Що будеш робити, як вони почнуть жбурляти в неї гнилі помідори, як у Бріка Саллівана, коли він спробував заспівати під час менестрель-шоу? Що їй скажеш, як вона підійде до тебе вся в гнилушках і спитає: «Чому, татку? Чому вони це зробили й чому ти їм це дозволив?»

— Ну, Ребекко, — мовив Джон, — гадаю, це питання нам краще лишити на розсуд Еббі та Девіда.

Девідом звали її першого чоловіка — у 1902 році Ебіґейл Фрімантл стала Ебіґейл Топпс. Девід Топпс був чорношкірим робітником із ферми під Вальпараїсо. Щоразу, як він ішов на побачення, мусив долати миль із тридцять — і то тільки в один бік. Джон Фрімантл якось сказав Ребецці, що друзяка Дейві попався на гачок і тепер хоч-не-хоч, а мусить топати. Багато хто сміявся з її першого чоловіка: «Воно й видно, хто носить штани в цій сім’ї».

Девід був тихим, задумливим, та не слабаком. «Коли Ебіґейл каже, що так правильно, я не маю підстав у ній сумніватися», — сказав він якось Джонові з Ребеккою. Еббі благословила його за ті слова й повідомила батькам, що таки виступить.

Тож 27 грудня 1902 року, на третьому місяці першої вагітності, вона вийшла на сцену під цілковиту тишу, що запанувала після того, як оголосили її ім’я. Перед нею виступала Ґретхен Тайлайонз: вона згацала пікантний французький танець, посвітивши ногами та нижніми спідницями під пронизливий свист, радісні зойки й тупотіння чоловіків.

Еббі стояла в густій тиші, чудово усвідомлюючи, як контрастують її чорна шкіра й біла сукня. У грудях страшно гупало серце, і вона думала: «Я забула всі слова, кожнісіньке слово, і я обіцяла таткові, що не заплáчу, хай там що, а не заплáчу, та там сидить Бен Конвей, і коли Бен Конвей закричить «НІҐЕРКА!!!», я слізьми вмиюся. Ой, нащо я в це вплуталася? Мама була права: я задерла носа вище, ніж треба, і зараз дістану по заслузі…»

Зала була повна білих облич, і вони дивилися на неї. Порожніх місць не лишилось, а ззаду скупчилося людей іще на два ряди. Палали яскраві гасові ліхтарі. З боків сцени опускалися каскади червоних оксамитових завіс, підв’язаних золотистими мотузками.

«Мене звати Ебіґейл Фрімантл-Топпс, я гарно граю й співаю не гірше, — подумала вона. — І знаю це не тому, що так хтось сказав».

Тож її пальці взялися перебирати струни, і в непорушній тиші зазвучали слова «Старого щербатого хреста». Посміливішавши, вона затягла дещо сильнішу мелодію «Як я люблю Ісуса», а тоді ще сильнішу — «Проповідь у Джорджії». Люди мимоволі розгойдувалися під її спів. Дехто всміхався від вуха до вуха й поплескував по колінах.

183