— Я не знаю, — Ларрі глянув на Надін. — Тобі це теж снилося?
— Мені нічого не сниться, — відрубала вона й одразу відвела очі.
«Брешеш, — подумав Ларрі. — Але чому?»
— Надін, якщо ти…
— Я ж сказала: мені нічого не сниться! — різко, мало не істерично гримнула вона. — Чого ти не облишиш мене в спокої? Чого присікуєшся?
Вона підвелася й швидко подалася геть.
Люсі невпевнено подивилася їй услід, а тоді встала.
— Піду за нею.
— Так, сходи. Джо, лишайся зі мною, окей?
— Кей, — сказав Джо й почав розстібати гітарний футляр.
———
Люсі з Надін повернулися за десять хвилин. Ларрі помітив, що вони були заплакані, та тепер уже все минулося.
— Пробач, — звернулася Надін до Ларрі. — Просто я постійно засмучена. Інколи це виявляється доволі дивно.
— Та все гаразд.
Питання снів більше не порушували. Вони всілись і послухали, як Джо пройшовся всім своїм репертуаром. Зараз у нього виходило справді гарно, і крізь мугикання й рохкання почали пробиватися самі пісні.
Урешті вони повкладалися спати. Ларрі з Надін лежали по різні боки, а між ними — Люсі з Джо.
Спершу Ларрі наснився чорний чоловік на узвишші, а тоді — стара чорношкіра жінка на ґанку її будиночка. Тільки в цьому сні він знав, що до них іде чорний чоловік, крокує крізь кукурудзу, торуючи власний звивистий шлях — наближається до них, ближче й ближче, а на його темному обличчі світиться палючий, приварений до рота вишкір.
Ларрі прокинувся серед ночі. Подих перехопило, груди стискав жах. Інші спали як убиті. Якимсь чином він знав, що чорний чоловік іде не з порожніми руками: у них вигойдується страшна офіра — гниле тіло Рити Блейкмур, розбухле й здерев’яніле, з плоттю, погризеною бабаками й тхорами; німе звинувачення, яке збиралися кинути йому до ніг, — звинувачення, яке розкаже, розверещить усім про його злочин, яке врочисто прошепоче, що ніякий він не хороший хлопець, що йому бракує якоїсь деталі, що він невдаха, що він уміє тільки брати.
Урешті він знову заснув, і аж до сьомої ранку, коли прокинувся, задубілий, змерзлий, голодний і з повним сечовим міхуром, йому геть нічого не снилося.
———
— О Господи, — сказала Надін порожнім голосом.
Ларрі поглянув на неї й побачив розчарування, та таке глибоке, що Надін навіть не заплакала. Вона зблідла, а її прекрасні очі погасли й потьмяніли.
Було 19 липня, чверть по сьомій, і тіні почали витягуватися. Вони їхали весь день і зупинялися лише кілька разів, і то на п’ять хвилин, а пообідали в Рендолфі лише за півгодини. Ніхто не скаржився, однак за шість годин на мотоциклі в Ларрі заніміло й боліло все тіло: його м’язи немов голками нашпигували.
Наразі вони стояли, вишикувавшись перед кованою загорожею. Позаду них унизу лежав Стовінгтон, який майже не змінився відтоді, як його востаннє бачив Стю Редман. За забором виднівся моріжок — колись про нього дбали, та тепер він розрісся, розкуйовдився і його трави засмітило віття з листям, що понаносили літні бурі. Посеред подвір’я височіли три поверхи самого епідемцентру. «Певне, підземних поверхів ще більше», — подумав Ларрі.
Навколо було порожньо, тихо й безлюдно.
Посеред моріжку стояла табличка:
СТОВІНГТОНСЬКИЙ ЕПІДЕМЦЕНТР
ЦЕ ДЕРЖАВНА УСТАНОВА!
ВІДВІДУВАЧАМ НЕОБХІДНО ЗАРЕЄСТРУВАТИСЯ В ПРИЙМАЛЬНІ
Біля неї була ще одна табличка, і вони дивилися саме на неї.
ТРАСОЮ 7 до РАТЛЕНДА
ТУТ УСІ МЕРТВІ
ТРАСОЮ 4 до СКАЙЛЕРВІЛЛЯ
МИ ПРЯМУЄМО НА ЗАХІД
ДО НЕБРАСКИ
ТРАСОЮ 29 до I-87
РУХАЙТЕСЯ НАШИМ МАРШРУТОМ
I-87 НА ПІВДЕНЬ ДО I-90
ПИЛЬНУЙТЕ ВКАЗІВКИ
I-90 НА ЗАХІД
ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР
ФРЕНСІС ҐОЛДСМІТ
СТЮАРТ РЕДМАН
ҐЛЕНДОН ПЕКОД БЕЙТМАН
8 ЛИПНЯ 1990 Р.
— Гарольде, друзяко, — пробурмотів Ларрі. — Не дочекаюся, коли потисну тобі руку та пригощу пивом… або «Пейдеєм».
— Ларрі! — зойкнула Люсі.
Надін зомліла.
Уранці 20 липня вона вийшла на ґанок із кавою й тостом — була за двадцять хвилин одинадцята. Вона робила так щодня, коли термометр від компанії «Кока-Кола» за вікном над кухонною раковиною показував понад п’ятдесят градусів. Сезон був у розповні, і такого гарного літа матінка Ебіґейл не пригадувала від 1955 року, коли її мати померла в поважному віці — дев’яносто три роки. Коли вона обережно опускалася в крісло-гойдалку без билець, їй подумалося, що зараз мало хто зрадіє такій гарній погоді. А цьому взагалі хто-небудь радів? Звісно ж, дехто звертав увагу на погоду: закохана молодь та старі, чиї кістки добре знали, що таке смертоносні лещата зими. Та тепер не стало ні малих, ні старих, ні тих, хто посередині. Господь виніс людству жорстокий вирок.
Хтось, може, і оскаржив би таке правосуддя, та точно не матінка Ебіґейл. Якось Він здійснив це водою, а за певний час здійснить і вогнем. Суддя для Господа — то не її справа, та іноді вона воліла, аби Він не підносив до її губ саме такої чаші. Проте Він вирішив, що їй стане сил. І коли йшлося про осуд, вона полюбляла згадувати відповідь, яку Бог прорік із палаючого куща Мойсеєві, коли тому заманулося Його порозпитувати. «Хто ти?» — здивувався Мойсей, а Бог огризнувся: «Я той, хто Є». Інакше кажучи, Мойсею, годі тобі кола навкруги куща нарізати — тягни свою стару дупу справами займатися.
Вона захрипіла від сміху, кивнула та вмочила тост у широкий кухоль із кавою, щоб тісто розмокло. Відтоді, як вона помахала на прощання останньому зубові, минуло шістнадцять років. Народилася з материної утроби беззубою, беззубою й ляже до могили. Рік по тому, коли й самій матінці Ебіґейл уже виповнилося дев’яносто три, правнучка Моллі разом із чоловіком купили їй вставні щелепи — подарунок на День матері. Та від них боліли ясна, і вона вставляла їх, тільки коли знала, що приїдуть Моллі з Джимом. Тоді вона відчиняла шухляду, виймала ті щелепи з коробки, гарненько їх промивала та встромляла до рота. І якщо лишалося ще трохи часу до приїзду дітвори, жінка кривилася до себе в плямисте кухонне дзеркало, гарчала крізь великі білі підробки й так реготала, що мало не лускала. Вона мала вигляд старого чорного алігатора з Еверґлейдсу.