Протистояння. Том 1 - Страница 18

А тоді, дев’ять тижнів тому, ні з того ні з сього зателефонував той мужик із «Коламбії». Вони хотіли випустити його демку синглом. Чи може він приїхати, аби записати пісню для другого боку платівки? «Звісно», — сказав Ларрі. Звісно, що може. У неділю після обіду він завітав до студії «Коламбії» в Лос-Анджелесі, десь за годину записав бек-вокал на «Сонце, ти хлопця свого любиш?», а тоді підкріпив композицію піснею «Кишеньковий спаситель», яку написав для «Недобитків». Чоловік із «Коламбії» дав йому п’ятсот доларів та лайняний контракт, який ставив більше вимог до Ларрі, аніж до компанії звукозапису. Він потиснув Ларрі руку, сказав, що приємно мати його в обоймі, і коли той спитав, як будуть рекламувати сингл, жалісливо всміхнувся й розкланявся. Було запізно отримувати готівку, тож Ларрі поклав чек до кишені й виконав свій репертуар «У Джино». Ближче до кінця першої частини програми він заспівав прилизану версію «Сонце, ти хлопця свого любиш?». Єдиним, хто помітив його пісню, виявився власник закладу — він підійшов до Ларрі й порадив приберегти ніґерський бібоп для прибиральників.

Сім тижнів по тому знову зателефонував мужик із «Коламбії» й сказав, щоб Ларрі поглянув у свіжий «Білборд». Ларрі кинувся по журнал. «Сонце, ти хлопця свого любиш?» була серед трьох найперспективніших хітів того тижня. Ларрі перетелефонував чоловікові з «Коламбії», і той спитав у нього, чи не хотілося б Ларрі пообідати з крутими пацанами, щоб обговорити запис альбому. Усі вони були задоволені синглом, який уже крутили по радіо в Детройті, Філадельфії, Портленді й Мейні. Скидалося на те, що все піде як треба. Пісня виграла змагання на нічній передачі «Битва звуку», яку крутили по соул-станції в Детройті. І нікому й на думку не спало, що Ларрі Андервуд білий.

На обіді він напився й не помітив, який на смак його лосось. Здавалося, ніхто не був проти того, що він наквасився. Один із крутеликів сказав, що не здивується, якщо наступного року «Сонце, ти хлопця свого любиш?» ухопить «Ґреммі». Усе це дзвеніло в його вухах. Ларрі почувався як уві сні, і дорогою до свого помешкання він сповнився впевненості, що зараз його розчавить вантажівка й усьому настане кінець. Круті перці з «Коламбії» вручили йому ще один чек — цього разу на 2500 $. Коли Ларрі потрапив додому, він сів на телефон. Першим набрав Морта «Джино» Ґріна. Ларрі сказав йому, що доведеться знайти іншого співака, щоб заводив «Жовту пташку», поки відвідувачі жують його паскудну недоварену пасту. Він обдзвонив усіх, кого тільки міг, включно з Баррі Ґріґом із «Недобитків». А тоді пішов до бару й напився до нестями.

П’ять тижнів тому сингл прорвався до «Гарячої сотки» «Білборда». Під номером вісімдесят дев’ять. А біля номера — куля. Того тижня в Лос-Анджелесі настала справжня весна, і яскравої, осяйної травневої днини, коли будинки так сяяли білістю, а океан — блакиттю, що від того видива очі вилазили аж на щоки, Ларрі вперше почув свою пісню по радіо. З ним було троє-четверо друзів включно з його тодішньою дівчиною, і всі нюхнули трохи кокаїну. Ларрі саме виходив із кухоньки, тримаючи пакетик із печивом «Толл Хаус», коли пролунало знайоме гасло станції KLMT — «Но-вааааа… му-зикаааа!» А тоді Ларрі прицвяхувало до підлоги звуками власного голосу, що почувся з колонок марки «Текнікс»:

Знаю, не сказав, що знову я припрусь,
Знаю, не сказав, що в місто я вернусь,
Та сонце-сонце, скажи-но мені врешті:
Сонце, ти хлопця свого любиш?
Він — людина честі.
Сонце, ти хлопця свого любиш?

— Боже, це ж я, — сказав Ларрі.

Він впустив печиво на підлогу й стояв із відкритим ротом, як пришиблений, слухаючи свою пісню під оплески друзів.

Чотири тижні тому вона злетіла ще вище — на сімдесят третє місце в чарті «Білборда». У Ларрі з’явилося враження, наче його грубо штовхнули в реальність німого кіно, де все рухалося зашвидко. Телефон дзвонив так, що слухавка мало з важелів не злітала. У «Коламбії» хотіли наваритися на успіху та волали про альбом. Якийсь навіжений придурок із пошуку талантів телефонував тричі на день і втовкмачував Ларрі, щоб той зараз же мчав на студію «Рекорд Ван» (а мав би бути вже там!) і записував кавер на пісню «Маккоїв» «Тримайся, Слупі». «Монстр! — кричав цей недоумок. — Єдина можлива після «Сонця» пісня, Ларе (вони жодного разу не бачились, а він уже став навіть не «Ларрі», а «Лар»)! Це буде монстр! Такий монстр, що всі повсираються!»

Урешті в Ларрі урвався терпець, і він сказав тому вар’ятові, що якби його поставили перед вибором: записати «Тримайся, Слупі» або щоб його зв’язали й зробили клізму з кока-коли, він би згодився на клізму. А тоді поклав слухавку.

Та потяг котився собі далі. У його зачаровані очі лилися слова про те, що альбом може стати найкращим записом останніх п’яти років. Агенти дзвонили один за одним. Голоси в них були голодними. Він почав приймати стимулятори, і власна пісня чулася йому на кожному кутку. Якось у неділю вранці він почув себе в «Потязі душі» й до кінця дня намагався повірити, що так, це справді трапилося.

Зненацька він зрозумів, що йому важко розійтися з Джулі — дівчиною, з якою він почав зустрічатися, ще коли грав у Джино. Вона познайомила його з купою людей, проте знатися з кимось із них йому не дуже хотілося. Її голос почав нагадувати йому торохкотіння тих агентів-нишпорок, які так часто лунали зі слухавки. Він розірвав із нею стосунки після довгої, ядучої сварки. Вона волала, що скоро його так розіпре, що й у двері студії не пролізе, що він винен їй п’ять сотень за наркоту, що він був «Заґером та Евансом» 90-х. Погрожувала покінчити з собою. У результаті Ларрі почувався так, наче закінчився довгий бій на подушках, от тільки пух у них виявився просякнутим слабким отруйним газом.