Протистояння. Том 1 - Страница 179

179

Разом вони зуміли перекотити мотоцикли через зчеплення між автівкою й трейлером. Вони так потомилися, що вирішили не їхати далі. Тієї ночі Ларрі не думав, лягти до Надін чи ні: вона розстелила свої ковдри за десять футів від нього, і між ними ліг Джо. Та він був надто виснажений, щоб думати про щось, окрім сну.

———

Наступного дня вони натрапили на затор, який не змогли об’їхати: перекинулася вантажівка з фургоном, і за нею скупчився ще з десяток машин. Однак їм пощастило: за дві милі позаду лишилося розгалуження. Вони повернулися й поїхали до Енфілда. Від утоми й розчарування зупинилися в міському парку, щоб перепочити з двадцять хвилин.

— Надін, а чим ти раніше займалася? — спитав Ларрі.

Він думав про вираз, що зринув у її очах, коли Джо заговорив (хлопчик уже додав до свого робочого словника фрази «Ларрі, Надін, дяки» та «пшов твалет»), і тепер вирішив висловити свій здогад:

— Ти вчителювала?

Вона здивовано глянула на нього.

— Так. Влучно ти.

— Маленьких учила?

— Саме так. Перший і другий класи.

Це трохи прояснило, чому вона й чути не хотіла про те, щоб кинути Джо. На розумовому рівні хлопчик регресував до семирічного рівня.

— Але як ти здогадався?

— Колись давно я зустрічався з логопедом із Лонг-Айленду. Знаю, це схоже на початок якогось жарту про Нью-Йорк, та я не брешу. Вона працювала в школах району Оушн-В’ю. У молодших класах. Діти з вадами мовлення, діти з вовчими пащами, заячими губами, глухі діти. Вона завжди казала, що, як хочеш виправити мовний дефект у дитини, потрібно лише показати їй, як вимовити той самий звук, однак в інший спосіб. Показати як, сказати самій. Показати як, сказати самій. І повторювати, аж доки в голові дитини щось не клацне. І коли вона розказувала про це, виглядала так само, як ти, коли Джо сказав «бу-ласк-ка».

— Справді? — вона сумно всміхнулась. — Я любила тих малят. Деякі з них були скривдженими, однак у тому віці ніхто з них не був зіпсутий настільки, щоб цьому не можна було зарадити. Дійсно хорошими люди бувають лише в дитинстві.

— Звучить романтично.

Вона знизала плечима.

— Діти й справді добрі. І коли попрацюєш із ними, перетворюєшся на романтика. Це не так уже й погано. А твоїй подрузі-логопеду подобалася її робота?

— Так, подобалася, — погодився Ларрі. — А в минулому ти була заміжня?

Ось, знову те просте всюдисуще слово. Минуле. Лише три склади, але такі всеосяжні.

— Заміжня? Ні. Ніколи. — Вона знову занервувалася. — Я справжня стара діва з учительської когорти: молодша, ніж виглядаю, та почуваюся значно старшою. Мені тридцять сім років.

Перш ніж Ларрі встиг себе зупинити, його погляд ковзнув до її волосся. Надін кивнула, ніби він дійсно щось промовив.

— Сивина передчасна, — сухо сказала вона. — Коли моїй бабусі виповнилося сорок років, волосся в неї було вже все біле. Гадаю, у мене воно протягне років на п’ять довше.

— А де ти викладала?

— У маленькій приватній школі в Піттсфілді. Не для всіх. Вкриті плющем стіни, гральний майданчик із новітнім обладнанням. Спад в економіці? До біса. Повний уперед. У шкільному гаражі стояли два «тандербьорди», три «мерседес-бенци», двійко «лінкольнів» та «крайслер-імперіал».

— Мабуть, тобі непогано жилося.

— Та отож, — сказала вона без зайвої скромності й усміхнулася. — Та зараз це вже не має значення.

Ларрі обійняв її. Надін ледь помітно здригнулася й напружилася. Плече та рука в неї були теплими.

— Краще не треба, — сказала вона.

— Не хочеш, щоб я до тебе чіплявся?

— Ні. Не хочу.

Він спантеличено прибрав руку. Як так? Вона ж хотіла, щоб він її пригорнув. Ларрі відчував хвилі бажання, що випромінює її тіло, — сигнал був доволі чітким. Вона сильно почервоніла та звернула блискучі, сповнені відчаю очі до своїх рук, що тремтіли в неї на колінах, наче два скривджені павуки. Здавалося, вона от-от заплаче.

— Надін…

(Люба, це ти?)

Вона подивилася на нього, і Ларрі побачив, що вона вже проковтнула сльози. Надін саме хотіла йому щось сказати, коли в їхньому полі зору з’явився Джо. В одній руці хлопець ніс футляр із гітарою. Вони винувато глянули на нього — так, наче він застукав їх на чомусь гарячішому за розмови.

— Пані, — сказав Джо, ніби між іншим.

— Що? — перепитав Ларрі: він не розумів, про що мова.

— Пані! — повторив хлопчик і тицьнув великим пальцем через плече.

Ларрі з Надін перезирнулися.

Раптом почувся четвертий голос — високий та здушений від надлишку емоцій. Вони підскочили так, ніби пролунав голос із неба.

— Слава Богу! Слава Богу!

Вони підвелися й побачили жінку, яка мало не бігла до них. Вона водночас і всміхалась, і плакала.

— Як я рада вас бачити, — пробелькотіла незнайомка. — Я так рада вас бачити… слава Богу…

Вона похитнулася та зомліла б, якби Ларрі вчасно її не підхопив. Він потримав ту жінку за плечі, доки в неї минулося запаморочення. На вигляд років двадцять п’ять. Вона була вдягнена в блакитні джинси та просту білу блузку. Бліде обличчя, блакитні очі не кліпають. Незнайомка дивилася на нього так, ніби намагалася переконати себе, що це не галюцинація, що ці троє дійсно існують.

— Мене звати Ларрі Андервуд, — мовив він. — А це Надін Кросс. Хлопчика звати Джо. І ми вам дуже раді.

Жінка подивилася на нього кілька секунд, тоді повільно підійшла до Надін.

— Я така щаслива… така щаслива, що зустрілася з вами. — Вона зашпортнулась, однак не впала. — О Господи милосердний, ви дійсно справжні?

— Так, — сказала Надін.

Незнайомка пригорнулася до Надін і зарюмсала. Надін обійняла її. Джо постояв на вулиці біля пікапа, тримаючи футляр із гітарою та великий палець у роті. Урешті він підійшов до Ларрі й поглянув йому в обличчя. Ларрі взяв його за руку. Вони стояли та дивилися на жінок серйозними очима. Ось так вони зустрілися з Люсі Свонн.

179