Протистояння. Том 1 - Страница 174

174

— Якщо ще живі.

— Живі? Та звісно. Мор уже скінчився до другого липня. І якщо в них стало сил видертися на дах, вони точно здорові.

— А один навіть в альпініста погрався, — погодився Ларрі, відчуваючи, як у нутрі зароджується сторожка радість. — А я пройшов Вермонт. Це ж треба.

— Стовінгтон розташований на північ від траси 9. Далеченько, — відсторонено мовила Надін, не зводячи погляду з комори. — Та все одно вони, мабуть, уже там. Друге липня було два тижні тому. — Її очі загорілися. — Як гадаєш, Ларрі, в епідемцентрі є ще якісь люди? Можуть же бути, правда? Вони ж знаються на карантині й стерильному одязі. І, певно, розробляли там вакцину.

— Не знаю, — обережно сказав Ларрі.

— Та, звісно ж, розробляли, — нетерпляче протуркотіла вона.

Ларрі ще ніколи не бачив Надін такою збентеженою й водночас збудженою. Навіть на гітарні фокуси Джо вона зреагувала спокійніше.

— Можу закластися, що Гарольд із Френсіс знайшли не один десяток людей, а то й не одну сотню. Вирушаймо негайно. Найкоротший шлях…

— Зажди хвилинку, — Ларрі поклав їй руку на плече.

— Як це «зажди»? Ти хоч усвідомлюєш?..

— Я усвідомлюю, що цей напис чекав на нас два тижні, тож справа зажде ще трошки. Нам треба пообідати. І наш гітарист-вундеркінд спить на ходу.

Вона озирнулася. Джо повернувся до світлин із дівчатами, та дивився на них уже осклянілими очима й клював носом. Під його очима з’явилися темні кола.

— Ти казала, що він зовсім нещодавно подолав сильну інфекцію, — мовив Ларрі. — Та й ти багато проїхала… не кажучи вже про стеження за блакитнооким музикантом.

— Ти маєш рацію… я й не подумала.

— Йому треба лише гарно поїсти та виспатися.

— Звичайно. Джо, пробач. Я не думала головою.

Джо сонно й байдуже рохнув.

Ларрі відчув, як усередині заворушився старий страх — йому треба було ще дещо сказати. Бо як змовчить, Надін і сама до цього додумається… крім того, певне, настав час перевірити, чи змінився він так, як йому гадалося.

— Надін, ти їздила за кермом?

— За кермом? Ти питаєш про водійське посвідчення? Так, проте автівка — не надто практичний транспорт. Усі ці затори… Тобто…

— Я кажу не про автомобіль, — сказав Ларрі.

Раптом у його думках зринув образ Рити, яка їде разом із таємничим чорним чоловіком (йому подумалося, що мозок обрав його символом смерті) — обидва темні й бліді, мчать на монструозному «гарлеї», мчать просто на нього, наче химерні вершники Апокаліпсису. Ця картина висушила всю вологу в його роті, і в скронях загупала кров, та коли Ларрі промовив наступні слова, голос прозвучав рівно. А якщо й затремтів, Надін ніби й не помітила. Цікаво, що Джо виринув із дрімоти та звів на нього очі — здавалося, хлопчик почув зміну.

— Я думав про мотоцикл чи мопед. Можна їхати швидше, а коли на дорозі трапиться якась… ну, якась загата чи затор, просто обминемо їх по колу. Як вантажівки на в’їзді до цього містечка.

Очі Надін засвітилися радістю.

— Так, це можна. Я ніколи не їздила на мотоциклах, та ти ж зможеш показати мені, як це робиться, правда?

На словах «я ніколи не їздила на мотоциклах» страх у його нутрі посилився.

— Так, — кивнув Ларрі. — Та найголовніше можу сказати просто зараз: перш ніж звикнеш до керування, треба повільно їздити. Дуже повільно. Ні мотоцикли, ні мопеди не пробачають помилок, і якщо розіб’єшся десь на трасі, лікаря я викликати не зможу.

— Значить, так і зробимо. Ми… Ларрі, ти ж їхав мотоциклом і вже потім натрапив на нас? Певне, що так — до Нью-Йорка далекувато.

— Я його кинув, — повагом проказав Ларрі. — Їхав сам і рознервувався.

— Ну, тепер ти вже не сам, — у її голосі бриніла радість. Вона крутнулася до Джо. — Ми їдемо до Вермонту, Джо! Зустрінемося з новими людьми! Правда, чудово?

Джо позіхнув.

———

Надін сказала, що надто схвильована й не засне, однак полежить із Джо, доки він не відключиться. Ларрі поїхав пошукати мотосалон. Нічого не знайшлося, та йому здалося, що, коли вони полишили Веллс, по дорозі щось таке бачив. Він повернувся, щоб сказати про це Надін, та вони з хлопцем спали в затінку синього «форда».

Ларрі приліг неподалік, та заснути не вийшло. Урешті він перейшов через дорогу та рушив до комори, на даху якої красувався білий напис. Він крокував тимофіївкою, що сягала йому до колін, і вусібіч розліталися сотні коників-стрибунців. «Для них я — лихо. Для них я — темний чоловік».

Біля широких подвійних дверей комори він помітив дві порожні бляшанки пепсі та скоринку від сендвіча. У колишні часи чайки давно б усе підчистили, та часи змінились, і, безперечно, птахи звикли до багатшої поживи. Ларрі копнув недоїдок, а тоді — бляшанку.

Сержанте Бріґґз, негайно відвезіть це до криміналістів. Здається, наш убивця врешті дав маху.

Біжу-біжу, інспекторе Андервуд. Яке щастя, що Скотленд-Ярд вирішив надіслати вас до Кугутвілля.

То пусте, сержанте. Я лиш виконую свою роботу.

Ларрі зайшов досередини. Там було темно й душно. Угорі чулося тихе тріпотіння ластівчаних крил. Солодко пахло сіном. Стійла стояли пусткою — хазяї випустили тварин. Може, деякі з них і сконали від супергрипу, та краще їм померти ситими на свободі, аніж у загорожі й від голоду.

Сержанте, занотуйте це для патологоанатома.

Атож, інспекторе Андервуд.

Він зиркнув на підлогу й побачив якусь обгортку. Нагнувся, підняв. Колись усередині лежав шоколадний батончик «Пейдей». Може, яйця в того маляра й міцні, а от смаку йому бракувало: «Пейдей» полюбити можна, та спершу треба на сонці перегрітися.

174