Протистояння. Том 1 - Страница 163

163

Тож він запустив «гарлей» із насипу в заплетений бур’янами рів, а тоді стояв і з жахом дивився на нього, ніби машина могла вискочити звідти й змолоти його на фарш. «Ну ж бо, — думав він, — ну ж бо, глушися, гандоне». Та мотоцикл його не послухав. «Гарлей» іще довго лютував та ревів унизу: марно крутилося заднє колесо, а голодний ланцюг жер торішнє листя й плювався хмарками коричневого, гіркого смороду. З хромованої труби валили сизі вихлопи. І навіть тоді Ларрі вже достатньо посунувся, щоб уявити, нібито в цьому є щось надприродне: йому здавалося, що мотоцикл от-от стане на колеса, вибереться зі своєї могили та розплющить його. Або ж одного дня він озирнеться на звук двигуна й побачить «гарлей», свій клятий мотоцикл, який ніяк не хоче заглушитись і гідно сконати. Байк летітиме шосе просто на нього; над рулем схилятиметься той причепа зі снів, темний чоловік, а позаду нього сидітиме Рита Блейкмур: обличчя біле, як крейда, очі примружені, волосся мертве й сухе, як кукурудза взимку, а білі шовкові брюки тріпочуть на вітрі. Та тоді мотоцикл закашляв, зачмихав, засіпався, і коли він нарешті затих, Ларрі поглянув на мертву машину й засумував — було так, наче він щойно вбив якусь частку себе. Без мотоцикла йому було важко боронитися від натиску тиші, а тиша в чомусь була навіть гіршою від його страху потрапити в дорожню пригоду. Відтоді він ішов пішки. Трасою 9 проминув кілька містечок із мотосалонами, у яких стояли виставкові моделі з ключами просто в запаленні, та коли він дивився на них надто довго, в уяві зринали видіння, у яких він лежав на узбіччі в калюжі крові. Óбрази були яскраві, з хворобливими кольорами а-ля «Текніколор», наче кадри з тих паскудних, та однаково ефектних жахастиків від Чарльза Бенда, де люди вмирають під колесами здоровенних вантажівок або ж від великих, не знаних науці паразитів, які плодяться та зростають у їхньому теплому нутрі й нарешті вириваються назовні — навсібіч летіли шматки плоті й усіляка бридота. Ларрі бліднув, починав труситися та чвалав далі, назустріч невідступній тиші. Щоразу, як він проминав мотосалон, на верхній губі та в заглибинах його скронь виступали перлини поту.

Ларрі схуд. Як тут не схуднути? Щодня він вирушав на світанку, ішов цілий день і спинявся пізно ввечері. Не висиплявся. Кошмари будили його близько четвертої ночі, і він запалював лампу «Коулмен», сідав біля неї навпочіпки й чекав, доки відступить темрява, щоб можна було йти далі. Він чвалав, аж допоки на землю не спускалася темрява, а тоді хутенько облаштовував стоянку, роззираючись навсібіч, наче каторжник-утікач. Розклавшись, він лежав допізна, почуваючись, як людина з двома грамами кокаїну в крові. О, крихітко, танцюй-крутись. І так само, як кокаїнщик, він їв дуже мало й зовсім не відчував голоду. Кокаїн, як і страх, не покращує апетит. Ларрі не торкався коксу від каліфорнійської вечірки з минулого життя, однак його постійно трусило від страху. Крикне пташка на дереві — здригнеться. Закричить перед смертю якась тваринка — мало зі шкіри не вискочить. Він пройшов стадії «стрункий», «худорлявий», дочвалав до межі «кістлявого» й тепер намагався втримати рівновагу на метафоричному (чи метаболічному) паркані, щоб не беркицьнутися на землю «цілком виснаженим». У нього відросла борода, і він вражено помітив, що вона золотаво-руда, на два тони світліша від волосся на голові. Його очі глибоко запали в очниці й блищали там, наче крихітні перелякані тваринки, що потрапили в пастки-близнюки.

— Сиплюся, — знову простогнав він.

Ларрі почув у власному скімленні кволий відчай і перелякався. Невже стало так кепсько? Колись він був Ларрі Андервудом — співаком, який записав доволі успішну платівку та мріяв стати Елтоном Джоном свого часу… ой лишенько, як би з цього заіржав Джеррі Ґарсія… і тепер цей парубок перетворився на спущеного гандона, що повзе трасою 9 десь на південному сході Нью-Гемпширу. Бачите отого королівського змія, що плазує гарячим асфальтом? То він. Ларрі Андервуд ніяк не пов’язаний із цією жалюгідною руїною… цією…

Він спробував сісти й не зміг.

— Господи, що за ідіотизм, — захихотів він, мало не плачучи.

Через дорогу, за двісті ярдів від нього, на пагорбі стояв білий занедбаний новоанглійський будинок, що сяяв, наче прекрасний міраж. У нього була зелена обшивка, зелене оздоблення, а на даху — зелений ґонт. Від будинку схилом спускався зелений моріжок, який уже трохи почав дичавіти. Біля підніжжя схилу біг невеличкий струмок, і до Ларрі долинав його чарівний спів. Уздовж води петляв кам’яний мур (певне, він позначав межу фермерських угідь), і над ним схилилися великі тінисті в’язи, посаджені з рівномірними інтервалами. Тож він просто продемонструє, як уміють повзати розпеченим асфальтом спущені гандони, і заляже в затінку — ось що він зробить. І коли його трохи відпустить… коли приведе думки до ладу… зіпнеться на ноги, спуститься до струмка та нап’ється води, умиється. Певне, від нього тхне… Ну то й що? Рита померла, і хто ж його тепер нюхатиме?

У голову полізли похмурі, дурні думки. Чи досі вона лежить у наметі? Уже роздулася та принаджує мух? Дедалі більше скидається на моторошну цукерку, що сидить у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1? Чорт, а де ж іще? Точно не грає в гольф із Бобом Гоупом у Палм-Спрінгс.

— Боже, який жах, — прошепотів він і поплазував через дорогу.

Щойно Ларрі опинився в затінку, йому здалося, що на ноги стати він зможе, та напружуватися не хотілося. Проте він не пожалкував сил, щоб обережно зиркнути через плече на дорогу — хотілося впевнитися, що «гарлей» за ним не женеться.

163