Протистояння. Том 1 - Страница 16

— Якби Кемпіон не втік… — сказав Старкі. — Охорона ні к бісу, Лене. Геть ні к бісу.

Крейтон кивнув.

— Продовжуй.

— Арнетт на карантині. Ми встигли ізолювали щонайменше шістнадцятеро людей із грипом А-Прайм. І то лише ті, у кого він проявився. Він постійно мутує.

— А преса, журналісти?

— Поки що жодних проблем. Вони думають, що то сибірка.

— Що ще?

— Одна дуже серйозна проблема. У нас є офіцер дорожньо-патрульної служби Техасу на ім’я Джозеф Роберт Брентвуд. Його кузенові належить автозаправна станція, на якій опинився Кемпіон. Він заїздив туди вчора вранці, аби попередити, що приїде служба охорони здоров’я. Ми зловили його три години тому, і зараз його везуть до Атланти. Та за свою зміну він устиг об’їздити половину східного Техасу. Одному Богу відомо, зі скількома людьми він контактував.

— Трясця твоїй матері, — проговорив Старкі, і його шокувала водяниста слабкість голосу та сироти, що зародилися клубком у мошонці й прокотилися всеньким його тілом. «Заразливість — 99,4 %», — подумав він. Ця думка божевільно кружляла в його голові. І це означало надлишкову летальність у 99,4 %, бо людський організм не виробляв необхідних антитіл, аби зупинити мінливий вірус. Щоразу, як організм виробляв потрібне антитіло, вірус просто набував дещо іншої форми. І з цієї самої причини виготовлення вакцини просто унеможливлювалося.

99,4 %.

— Господи, — сказав він. — Це все?

— Ну…

— Ну ж бо, договорюй.

І тоді Крейтон тихо промовив:

— Геммер мертвий, Біллі. Самогубство. Прострелив око службовим пістолетом. На столі — звіти щодо проекту «Синь». Гадаю, він вирішив, що вони цілком замінять передсмертну записку.

Старкі заплющив очі. Вік Геммер — це ж його похресник. Точніше, був ним. І як сказати про це Сінтії? Сінді, мені шкода. Сьогодні Вік пірнув у тарілку з холодним супом. Ось, візьми «колесо». Бачиш-но, сталася одна промашка. Хтось напартачив із коробкою. І ще хтось забув увімкнути систему, яка б замкнула базу. Затримка лише в сорок із лишком секунд, та цього вистачило. Такі коробки в нас називають «нюхачем». Їх виготовляють у Портленді, штат Ореґон, контакт у Міністерстві оборони № 164480966. Коробки збирають в окремих приміщеннях жінки-спеціалісти, і вони виконують свою роботу, не здогадуючись про її подальше застосування. Певне, одна з них думала про те, що приготує на вечерю, а той, хто мав би наглядати за її роботою, обмірковував, як би вигідніше продати сімейну автівку. Менше з тим, Сінді, останній збіг полягав у тому, що солдат із вартівні номер чотири, солдат на прізвище Кемпіон побачив, що цифри почервоніли, і то саме вчасно, аби вискочити з приміщення, перш ніж двері зачинилися й замкнулися на магнітні замки. Тоді він забрав сім’ю й утік. Кемпіон виїхав у центральні ворота за чотири хвилини до того, як увімкнулися сирени й ми запечатали всю базу. Його зникнення помітили лише за годину, адже у вартівнях немає камер спостереження, — колись треба зупинитися й не вартувати вартових, інакше кожна людина у світі стане, чорт забирай, тюремником, — тож усі просто думали, що він там, і чекали, доки нюхачі з’ясують, де чисті ділянки, а де — заражені. Він мав фору й досить розуму, аби їхати манівцями, які не перетиналися з місцями, де його могли схопити. А потім хтось мав узяти на себе відповідальність нарешті вирішити, чи залучати до справи поліцію штату, ФБР або всіх одразу, тож легендарного цапа водили туди-сюди, а тоді ще й отуди, доки хтось нарешті не вирішив, що контора впорається; але на той час щасливий засранець — щасливий і хворий засранець — допер до Техасу, і, коли вони його нарешті впіймали, він уже нікуди не тікав, бо разом із дружиною та дочкою лежав на прохолодних полицях у якомусь задрипаному селі, що зветься Брейнтрі. Брейнтрі, штат Техас. Хай там як, а я намагаюся пояснити тобі, Сінді, що це сталося внаслідок низки збігів, чия ймовірність приблизно дорівнює виграшу в Ірландську лотерею. Ну, додамо дещицю некомпетентності на вдачу, — себто на невдачу, пробач мені, будь ласочка, — і, за великим рахунком, отак усе й сталося. Твій чоловік ні в чому не винен. Та він був очільником проекту, і на його очах ситуація почала гіршати, а тоді…

— Дякую, Лене, — мовив він.

— Біллі, може, ти б хотів…

— Піднімуся за десять хвилин. Щоб через п’ятнадцять хвилин зібралася загальна нарада. Якщо сплять, піднімай.

— Так, сер.

— І, Лене…

— Так?

— Я радий, що розповів мені про це саме ти.

— Так, сер.

Крейтон вийшов. Старкі зиркнув на годинник і підійшов до моніторів. Він увімкнув № 2, зчепив руки за спиною та замислено подивився на мовчазний кафетерій проекту «Синь».

Розділ 5

Ларрі Андервуд завернув за ріг і знайшов досить велике місце для паркінгу, аби там помістився його «датсан-зет» — між пожежним гідрантом і чиїмось сміттєвим бачком, що завалився на риштак. У смітті вовтузилося щось неприємне, і Ларрі спробував переконати себе, що не бачив там задубілого кота й щура, який виїдав нутрощі з вкритого білим хутром живота. Щур так швидко зник з-під світла фар автівки, що його там могло й зовсім не бути. Однак закляклий кіт нікуди не дівся. І, думав Ларрі, заглушаючи двигун «зета», коли віриш в одне, доведеться повірити й у друге. Хіба не казали, що в Парижі найбільша у світі популяція щурів? Усі ті старі катакомби… Та Нью-Йорк не сильно відставав. І якщо спогади про розтринькане дитинство його не зраджували, не всі тутешні щури ходили на чотирьох лапах. Та й чого це він узагалі сидить тут, перед старезним будинком із темно-коричневого пісковику, і розмірковує про щурів?