Протистояння. Том 1 - Страница 158

158

— Я знаю, що там написано, — сказав Том, і, якби Нік міг чути, його б насмішила й розчулила мова товариша, бо Том заговорив декламаторським тоном, гучним і пронизливим: «Ви їдете з округу Гарпер. Попереду округ Вудс».

Він розвернувся до Ніка.

— Містере, хочте, щось розкажу?

Той кивнув.

— Том Каллен ніколи в житті не виходив з округу Гарпер. Боже-Боже, тіко не Том. Та якось татко привіз мене сюда й показав цього знака. Сказав, що, як зловить мене на тому боці, випише такого прочухана, що дупця відпаде. Надіюсь, він нас не пійма в тому Вудсі. А ви що думаєте?

Нік упевнено похитав головою.

— А Канзас-Сіті десь в окрузі Вудс?

Нік похитав головою.

— Але ми спершу до Вудсу, а тоді вже поцурликаємо дальше, так?

Цього разу — кивок.

У Тома засвітилися очі.

— А це світ?

Цього Нік не зрозумів. Він насупився… звів брови… знизав плечима.

— Світ. Містере, є таке місце, — сказав Том. — Ми їдемо у світ? — Він завагався, а тоді серйозно спитав: — Світ називають Вудсом?

Нік повільно кивнув.

— Окей, — мовив Том.

Він іще раз поглянув на знак, витер сльозу з правого ока та заскочив на велосипед.

— Гаразд, поїхали.

Не зронивши ні слова, він перетнув межу округу, і Нік рушив за ним.

———

Вони опинилися в Канзасі ще до того, як зовсім стемніло. Після вечері Том спохмурнів: він стомився й захотів погратися з гаражем. Подивитися телевізор. У нього боліли сідниці, і на сьогодні кататися йому розхотілося. Він не розумів, що таке кордон штату, тому, на відміну від Ніка, не зрадів, коли вони проминули ще один знак: «ВІТАЄМО В КАНЗАСІ» — повідомляв напис. Тоді вже так стемніло, що білі літери примарно зависли в повітрі над коричневим знаком.

Вони проїхали ще чверть милі та зробили зупинку під водонапірною вежею, яка стояла на довгих сталевих опорах, що уподібнювало її до марсіан із роману Герберта Веллса. Том заснув, щойно заповз у спальник. Нік іще трохи посидів, спостерігаючи, як загоряються зорі. Земля вкрилася непорушною чорнотою. Незадовго до того, як він сам ліг спати, на паркан, що стояв неподалік, сів ворон. Нікові здалося, що птах спостерігає за ним. Чорні оченята облямовували криваві півкола — то були відблиски помаранчевого літнього місяця, що безгучно злинув над обрієм. Щось у тому птахові не сподобалося Нікові. Йому стало ніяково. Він намацав велику грудку землі й пожбурив нею у ворона. Птах затріпотів крилами, пронизав його злим поглядом і розчинився в темряві.

Тієї ночі йому наснився безликий чоловік — він стояв на високому даху, простягши руки до сходу. На зміну цьому видінню прийшло поле високої, вищої за людський зріст кукурудзи та звуки музики. Тільки цього разу Нік знав, що то музика, і творили її струни гітари. Прокинувся він на світанку — сечовий міхур болюче роздувся, а у вухах звучали її слова: «Матінка Ебіґейл — отак мене звати… Приходь, молодче, завжди рада».

———

Пізніше, близько обіду, вони спинилися на трасі 160 посеред округу Команчі та вражено спостерігали за невеликим стадом американських бізонів. Тварин було з дюжину, і вони спокійно переходили з одного боку дороги на другий та скубли траву. З північного боку траси стояла загорожа з колючого дроту, та бізони її завалили.

— Хто це? — злякано спитав Том. — Це не корови!

Через те що Нік не міг говорити, а Том — читати, здоровань так і не дізнався назву тих істот. Тоді було вже 8 липня 1990 року, і вони заночували посеред відкритого поля за сорок миль на захід від Діргеда.

———

9 липня вони обідали в затінку старого красивого в’яза, який ріс на подвір’ї частково зотлілого фермерського будинку. Однією рукою Том їв сосиски з бляшанки, а другою грався машинкою: моделька то заїжджала на заправку, то виїздила з неї. Він супроводжував це приспівом із популярної пісні. Нік уже знав ті слова напам’ять. «Сонце, ти хлопця свого любиш? Він — людина честі-й. Сонце, ти хлопця свого любиш?» — повторював Том знову й знову.

Ніка приголомшували та водночас пригнічували простори країни. Раніше він не задумувався, як легко йому подорожувалося. Відстовбурчуєш великого пальця й чекаєш, доки спрацює закон великих чисел. Зупиниться машина, і зазвичай за кермом сидітиме чоловік із бляшанкою пива, що зручно вмостилася в розвилці ніг. Водій спитає, куди він прямує, і Нік дасть йому папірець, який він тримав напоготові в нагрудній кишені: «Привіт, мене звати Нік Андрос. На жаль, я глухонімий. Я прямую до ________. Буду вдячний, якщо підкинете. Я вмію читати по губах». І це спрацьовувало. Якщо водій нічого не мав проти глухонімих (дехто відмовлявся, та їх було менше), Нік заскакував до автівки, і його довозили куди треба. Або ж підкидали в потрібному напрямку. Машини їли дорогу й видували її разом із вихлопами. Нік вважав автівки різновидом телепортації. Відстань для них небагато важила. Та дорожній рух відійшов у минуле, хоч обережний водій міг проїхати більшістю трас сімдесят-вісімдесят миль, перш ніж натрапити на затор. Та й тоді можна було кинути машину, трохи пройтись і сісти в іншу. Без допомоги двигунів вони були наче мурахи, що повзали по грудях полеглого велета, — комахи, які без кінця курсують між його сосками. Тож Нік мріяв, що коли (не якщо) вони врешті натраплять на когось, це буде, як у його відносно безтурботні дні автостопу: над найближчим пагорбом засяють знайомі відблиски хрому — сяйво водночас приємне й сліпуче. Виявиться, що то звичайна американська автівка, «шеві-біскейн» чи «понтіак-темпест». Старий добрий маслкар. Не «хонда», «мазда» чи «юґо». Американська красуня загальмує, і він побачить водія, чоловіка із засмаглим ліктем, що хвацько стирчатиме з опущеного вікна. «Святий Джо! Ото радий вас видіти, хлопці! Щасливий я сучий син! Пакуйтеся! Довезу вас із шиком!» — гукне усміхнений незнайомець.

158