Протистояння. Том 1 - Страница 146

146

Та він досі чув на собі її запах.

Тож Ларрі вирішив зробити першу зупинку в Беннінгтоні й у «Чоловічій крамниці» вбрався в новий одяг, прихопив ще два комплекти, чотири пари шкарпеток і четверо трусів. Знайшов навіть нову пару чобіт. Глянувши на себе в потрійне дзеркало, він побачив позаду порожню крамницю та «гарлей», що поважно схилився над бордюром.

— Крутий прикид, — прогугнявив він. — Некисло.

Та оцінити його смак було нікому.

Ларрі вийшов із крамниці та завів «гарлей». Йому подумалося, що варто було б зазирнути до госптоварів та пошукати нові намет і спальник, однак наразі йому просто хотілося забратися з Беннінгтона. Зупиниться десь по дорозі.

Виїхавши з міста, Ларрі озирнувся туди, де дорога плавно підіймалася, і побачив Дванадцятимильне коло, однак не помітив їхнього намету. Так воно й краще, адже…

Ларрі звернув очі до дороги, і в його нутро миттю заскочив жах. Пікап «інтернешнл гарвестер» із кінським причепом спробував уникнути зіткнення з автівкою, та причеп перекинувся. Ще мить, і Ларрі вписався б просто в нього, бо не дивився, куди їде.

Він круто взяв праворуч, шкрябнувши чоботом по дорозі, і йому ледве вдалось оминути аварію. Однак ліва підставка для ноги зачепилася за задній бампер причепа, і з-під нього висмикнуло мотоцикл. Ларрі гепнувся на узбіччя траси — так, що аж кістки заторохтіли. Із секунду ще чулося, як дорогою деренчить «гарлей», а тоді мотоцикл спинився.

— Усе гаразд? — спитав Ларрі вголос.

Дякувати Богу, він їхав не дуже швидко — миль двадцять на годину, не більше. Дякувати Богу, що з ним не було Рити: вона б оскаженіла від істерики. Звісно ж, якби Рита їхала з ним, він би й не озирався, а займався справою на потіху еротоманів серед вас, читачі.

— Усе гаразд, — відповів він собі, хоча й досі не був упевнений.

Ларрі сів. Проступила навколишня тиша — таке з ним інколи траплялося. Було так тихо, що, як зациклитися на цьому, можна й із глузду з’їхати. Тієї миті навіть Ритині завивання принесли б полегкість. Раптом усе перед очима сповнилося яскравими іскорками, і Ларрі перелякався, що зараз знепритомніє. «Я справді добряче забився, — думав він. — Минеться, хай тільки шок вивітриться, отоді й почую. Порізався, подерся чи ще щось, і хто ж мені джгута накладе?»

Та коли мить слабкості минула, Ларрі оглянув себе й вирішив, що, зрештою, з ним усе добре. Він порізав обидві руки, продер новенькі джинси, зчесав праве коліно, та то звичайні подряпини. Та й якого хуя він париться? Байк розбити міг кожен, таке постійно траплялося.

Та він знав, чого психує. Можна було вдаритися головою під правильним кутом, проломити череп і лежати під гарячими променями до самого скону. Або ж захлинутися власним блювотинням, як недавно вчинила одна його подруга.

Непевною ходою Ларрі підійшов до «гарлея» й підняв його. Мотоцикл начебто не пошкодився, однак здавався якимсь інакшим. Спершу він був просто машиною — харизматичною машиною, яка виконувала подвійну функцію: транспортувала його та водночас робила схожим на Джеймса Діна чи Джека Ніколсона з «Янголів пекла на колесах». Однак тепер мотоцикл шкірився на нього хромованими трубами, наче карнавальний закликайло, який припрошував осідлати двоколісне чудовисько: чи стане мужності, хлопче?

Байк завівся з третьої спроби, і Ларрі покотив із Беннінгтона зі швидкістю пішохода. На руках у нього блищали браслети з холодного поту, і раптом його вхопило бажання побачити бодай ще одне людське обличчя — ніколи в житті йому так цього не хотілося.

Але того дня Ларрі нікого не зустрів.

———

Після обіду він трохи пришвидшився, та навіть тоді, коли дорога попереду була вільна, не наважувався газувати, щойно стрілка спідометра сягала двадцятки. На околиці Вілмінгтона йому трапилася крамниця спорттоварів із мотоциклетним приладдям. Ларрі взяв собі спальний мішок, цупкі рукавиці й шолом, та навіть із захищеною головою боявся витискати більш ніж двадцять п’ять миль за годину. На поворотах із поганим оглядом Ларрі вповільнювався, злізав із «гарлея» та котив його самотужки. У голові кружляли фантазії, у яких він лежав на узбіччі та стікав кров’ю — сам, до смерті.

О п’ятій годині, коли він під’їжджав до Бреттлборо, у «гарлея» засвітився індикатор — перегрівся двигун. Ларрі припаркував мотоцикл і заглушив його зі змішаним почуттям полегкості й огиди.

— З таким самим успіхом міг би його просто штовхати, — сказав він. — Ти придурок, він же розрахований на шістдесят миль за годину!

Ларрі кинув «гарлей» та рушив до міста. Він не знав, чи повернеться по мотоцикл.

Він заночував на громадській сцені Бреттлборо, під прихистком акустичної мушлі. Ларрі ліг спати, щойно стемніло, і одразу ж заснув. Трохи згодом зі сну його висмикнув якийсь звук. Ларрі поглянув на годинник. Тоненькі люмінесцентні стрілки на циферблаті показували двадцяту по одинадцятій. Він сперся на лікоть і подивився в пітьму, відчуваючи над собою величину акустичної мушлі та сумуючи за теплом маленького намету. Ото гарна була парусинова утроба!

Якщо й був якийсь звук, то наразі його не стало. Навіть цвіркуни затихли. Це нормально? Хіба могла стояти така тиша?

— Хто там? — гукнув Ларрі й злякався власного голосу.

Він спробував намацати «вінчестер» і кілька страшних секунд не міг нічого знайти. Та щойно пальці торкнулися зброї, Ларрі бездумно натиснув на гачок — так, як хтось, потопаючи в океані, міг би схопитися за рятувальний жилет. Якби не запобіжник, гвинтівка вистрелила б. Можливо, й у Ларрі.

146