Протистояння. Том 1 - Страница 143

143

Вона знову заспівала, підіграючи собі на гітарі.

Ісусе, ди-ду-ди,
О Ісусе, ди-ду-ди,
Ісусе, йди сюди.
Бо стали-настали,
Бо стали-настали
Скрутні часи,
Скрутні…

— Скажи-но, молодче, тебе хтось до землі прицвяхував?

Вона кладе гітару на коліна, наче малу дитину, і махає Нікові, щоб він підійшов. Він підходить і каже, що просто хотів послухати, адже спів такий гарний.

— Пусті забавки, одначе в ім’я Господнє я цілі дні тако проводжу… То як ото з темним чоловіком, потоваришували?

— Він мене лякає. Мені страшно…

— І правильно, молодче. Варто боятися навіть дерева, якщо побачити його надвечір, під певним кутом. Хвала Богу, усі ми смертні.

— Та як йому відмовити? Як…

— А дихаєш ти як? Як спиш? Ніхто не зна. Та приходь у гості. Коли схоч. Матінка Ебіґейл — отак мене звати. Здається, я найстарша жінка в околиці, та досі сама печу печиво. Тож приходь, молодче, завжди рада. І друзів приводь.

— Та як мені виборсатися?

— Хай тебе Бог береже, молодче. Ніхто на це не спроможний. Просто тримай носа вище й приходь до матінки Ебіґейл, як захочеш. Гадаю, що буду тут. Я вже не така спритна й прудка, як раніше. Тож приходь у гості. Я чекатиму…

———

…тут, просто тут…

Він потроху просинався, аж допоки не розвіялася Небраска разом із запахом кукурудзи й темним зморшкуватим обличчям матінки Ебіґейл. Проступив реальний світ — не замінив сон, а радше нашарувався зверху, затуливши його.

Він перебував у Шойо, штат Арканзас, його звали Нік Андрос, і він ніколи не говорив і не чув, як звучить гітара… однак був досі живий.

Нік сів на койці, звісив ноги й поглянув на подряпину. Набряк трохи зійшов. Біль стишився до пульсації. «Я йду на поправку, — подумав він і полегшено зітхнув. — Гадаю, зі мною все буде гаразд».

Він підвівся з ліжка й у самих трусах покульгав до вікна. Нога задерев’яніла, але таке відчуття зникає, якщо кінцівку трохи розім’яти. Нік подивився на безмовне місто й вирішив, що залишить його сьогодні, — то вже не Шойо, а радше його труп. Багато не пройде, але хоча б вирушить.

Куди піде? Ну, він гадав, що напрямок знає. Так, сон — то лише сон, та чого б і дійсно не рушити на північний захід, до Небраски?

———

Нік виїхав із міста 3 липня, близько чверті по першій. Уранці він спакував рюкзак — про всяк випадок поклав до нього пеніциліну й трохи консервів. Найбільше взяв томатного супу «Кемпбеллз» та равіолі «Шеф Боярді» — це були його улюблені страви. На додачу він спакував до наплічника кілька коробок із кулями та фляжку.

Хлопець ішов вулицею, зазирав у гаражі, доки не знайшов те, що шукав, — десятишвидкісний велосипед, який саме підходив для його зросту. Увімкнув першу передачу й повільно проїхав Головною вулицею, потроху розігріваючи для роботи поранену ногу. Нік рухався на захід, і його тінь слідувала за ним на чорному велосипеді. Він проминув елегантні, чепурні будинки на околиці містечка, що стояли в тіні з навіки стуленими шторами.

Нік заночував у фермерському будинку за десять миль від Шойо. До приходу ночі 4 липня він був уже неподалік від Оклахоми. Того вечора він перед сном вийшов на ґанок чергового фермерського будинку й побачив, як холодним білим вогнем небо шкрябнув метеорний дощ. Йому подумалося, що він іще ніколи не бачив такої краси. І що б не чекало його попереду, Нік просто радів тому, що живий.

Розділ 41

О пів на дев’яту Ларрі прокинувся від сонця й щебету. Вони зводили його з глузду. Одне й те саме щоранку після того, як вони полишили Нью-Йорк, — світло та пташки. Але є й принада, безкоштовний, так би мовити, бонус — свіже, чисте повітря. Навіть Рита це помітила. Він постійно думав про те, що ліпше не буває. Проте ставало ще краще. Кращало, доки Ларрі не почав замислюватися над тим, що людство чинило з планетою. І він чудувався й запитував себе, чи завжди так пахло повітря Ореґону, західних схилів Скелястих гір та сільської місцевості Міннесоти.

Ларрі лежав на своїй половині подвійного спальника під низьким навісом намету на двох, який вони додали до свого похідного набору в Пассаїку 2 липня, і згадував, як Ел Спеллман, один з учасників «Недобитків», намагався вмовити Ларрі сходити з ним і ще трьома чуваками в похід із наметами. Вони хотіли піти на схід, заночувати у Веґасі й відправитися до Лавленда, штат Колорадо. Там збиралися зробити п’ятиденну вилазку з наметами в гори понад Лавлендом.

— Можете приберегти все це лайно зі Скелястими горами для Джона Денвера, — пхекнув тоді Ларрі. — Погризуть комарі, випадково підітрешся отруйним плющем, як підеш хезати в ліс, — даруйте. А от як передумаєте й вирішите зробити п’ятиденну вилазку в казино «Дюни» — маякніть.

А може, було б так, як отут. Ти сам, ніхто тебе не дістає (ну хіба що Рита, та її він іще витримає), дихаєш чудовим повітрям, уночі спиш, як дитина, просто бах — і заснув, наче молотком по голові стукнули. Жодних проблем, окрім щоденних питань про те, у якому напрямку рушати й скільки вони встигнуть подолати до сутінків. Життя прекрасне.

І цей ранок у Беннінгтоні, штат Вермонт, коли вони рухалися трасою 9 на схід, — цей ранок був особливим. Боже мій, четверте липня. День незалежності.

Він сів у спальному мішку й поглянув на Риту, та вона солодко спала, і нічого не було видно, крім обрисів її тіла, що проступали крізь простьобану тканину, і пасма волосся. Ну, цього ранку він розбудить її з шиком.

Ларрі розстебнув свою сторону спальника й виліз із нього. Він був у чому мати народила, і на мить його шкіра набубнявілася сиротами, а потім тіло звикло до температури повітря — уже градусів до сімдесяти потепліло. Як і в попередні дні, погодка мала бути просто супер. Ларрі виліз із намету й випростався.

143