Протистояння. Том 1 - Страница 127

127

Пересиливши себе, Френні допила «Кул-ейд».

— Тож коли їх не стало, мені було байдуже. Думав, зі мною щось не те. «Горе не рефлекс», — заспокоював я себе. Та вийшло, що сам себе ошукав. З кожним днем мені бракувало їх дедалі більше. Насамперед матері. Якби ж я міг її просто побачити… коли я потребував мами, поряд її не було… вона була надто зайнята — робила щось для Емі чи з Емі, однак ніколи мене не кривдила. Тож коли цього ранку в мене з’явилися такі думки, я вирішив підстригти моріжок. Щоб викинути це з голови. Та не вийшло. Я почав косити траву дедалі швидше… наче хотів перегнати смуток… а тоді ти прийшла. Френ, я виглядав так само божевільно, як почувався?

Вона потяглася до Гарольда й торкнулася його руки.

— Гарольде, у твоїх почуттях немає нічого неприродного.

— Ти певна? — Він знову глянув на неї великими дитячими очима.

— Так.

— Ти будеш моїм другом?

— Так.

— Слава Богу, — сказав він. — Слава Богу…

Його рука була мокрою, і щойно Френ подумала про це, Гарольд неохоче забрав її, ніби почувши думки дівчини.

— Хочеш іще «Кул-ейду»? — скромно запитав він.

Френні скористалася своєю найкращою дипломатичною усмішкою.

— Може, трохи згодом, — сказала вона.

———

В обід вони влаштували собі пікнік у парку: сендвічі з арахісовим маслом та желе, тістечка «Твінкі», по великій пляшці коли на кожного. Напої вони остудили в озері, і смакувала газованка чудово.

— Я розмірковував над тим, що далі робити, — мовив Гарольд. — Ти доїдатимеш оте «Твінкі»?

— Ні, уже наїлася.

Гарольд проковтнув її тістечко за раз. Його припізніле горе на апетит не вплинуло, помітила Френ, а тоді вирішила, що не можна бути такою злою.

— То що вирішив?

— Думаю поїхати до Вермонту, — невпевнено мовив він. — Хочеш зі мною?

— Чому до Вермонту?

— Там є державний центр із дослідження інфекційних хвороб та всіляких пошестей. У містечку під назвою Стовінгтон. Потужності в них не такі, як в Атланті, та їхати значно ближче. Я подумав, що, коли вижили люди, які й досі працюють над цим грипом, багато хто з них буде там.

— Думаєш, вони не померли?

— Ну, могло й таке статися, — доволі манірно відповів Гарольд. — Однак люди в закладах, де інфекційними хворобами займаються на постійній основі, звикають до обережності. Тож якщо установа працює, вони, певне, шукають таких, як ми, — людей із належним імунітетом.

— Гарольде, звідкіля ти все це знаєш?

Вона дивилася на нього з відвертим захопленням, і Гарольд залився щасливим рум’янцем.

— Багато читаю. Ці установи не засекречені. То що скажеш, Френ?

На її думку, ідея була чудова. Вона резонувала з тією не до кінця сформованою потребою в структурі й авторитетах. Френні одразу ж відкинула Гарольдове припущення щодо того, що всі люди в такій установі могли бути мертві. Вони доберуться до Стовінгтона, їх приймуть, проведуть аналізи, з яких з’ясується, чим вони відрізняються від людей, що захворіли та сконали. Їй не спало на думку, чи буде тоді від вакцини бодай якась користь.

— Гадаю, краще знайти дорожній атлас та поглянути, як дістатися туди найшвидше, — сказала Френ.

Його обличчя просвітліло. На секунду Френ здалося, що зараз Гарольд її поцілує, і, певне, у ту блискучу мить вона б це дозволила, та тоді час пішов собі далі. І, згадуючи, вона раділа, що цього не сталося.

———

В атласі відстань можна було відміряти пальцями, і все здавалося доволі простим. Трасою 1 до I-95, I-95 — до 302, а тоді 302-ю на північний захід, крізь приозерні містечка західного Мейну, тією ж дорогою — димоходом Нью-Гемпширу, а тоді до Вермонту. Стовінгтон був лише за тридцять миль на захід від Берра, і дістатися до нього можна було вермонтською трасою 61 або I-89.

— І скільки ж це буде разом? — запитала Френ.

Гарольд дістав лінійку, поміряв, а тоді звірився зі шкалою миляжу.

— Ти не повіриш, — похмуро сказав він.

— Що там? Сто миль?

— Понад три сотні.

— О Боже, — зітхнула Френ. — Це нищить мою ідею. Я десь читала, що можна пройти більшість штатів Нової Англії лише за день.

— Це облуда, — мовив Гарольд своїм найученішим голосом. — Так, можна пройти чотирма штатами — Коннектикутом, Род- Айлендом, Массачусетсом і перетнути межу Вермонту — за двадцять чотири години, і то все потрібно зробити як слід. Однак це схоже на загадку з двома переплетеними цвяхами — якщо знаєш як, то розчепиш, а як ні, то нічого не вийде.

— Звідки ж ти такого набрався, га? — Френ була вражена.

— З «Книги рекордів Ґіннесса», — презирливо бовкнув він. — Також відомої як «Домашня “Біблія” юних оґанквітців». Насправді я думав про велосипеди. Або ж… ну, не знаю… можна взяти по скутеру.

— Гарольде, ти геній, — урочисто виголосила Френ.

Гарольд кашлянув і зашарівся: йому це полестило.

— Завтра вранці можемо доїхати на велосипедах до Веллса. Там є салон «Хонди»… Френ, ти їздила на їхніх скутерах?

— Навчуся, якщо сильно не гнатимемо.

— О, їхати швидко було б нерозумно, — серйозно сказав Гарольд. — Ніколи не знаєш — раптом за крутим поворотом поперек дороги стоять розбиті автомобілі?

— Так, таке не вгадати. Та нащо чекати до завтра? Чом би й сьогодні не вирушити?

— Ну, зараз уже за другу. Далі Веллса ми не заїдемо, до того ж потрібно знайти собі належний одяг. Краще зробити це тут, в Оґанквіті, бо ми знаємо, що де розташоване. І, звісно ж, нам потрібна зброя.

От дивина: щойно Гарольд промовив останнє слово, Френні згадала про дитину.

— А нащо нам зброя?

Він подивився на неї кілька секунд, а тоді опустив очі. Його шиєю до обличчя збирався червоний рум’янець.

127