Протистояння. Том 1 - Страница 123

123

Луна котилася тунелем. Яскраві залишкові зображення зависли перед очима в потрійній експозиції. У повітрі стояв запах кордиту, у грудях свистіло, та Ларрі цього майже не помічав.

Стискаючи гвинтівку, він знову розвернувся, та цього разу на екрані його уяви з’явилися вже не солдати в стерильних костюмах, як зі «Штаму “Андромеда”», а морлоки — такі, якими їх зобразили на сторінках комікс-адаптації «Машини часу» Г. Дж. Веллса від «Класик комікс»: згорблені сліпі істоти, що вилазили з підземель, у яких без упину гули потужні машини.

Ларрі почав пробиратися через барикаду з м’яких непорушних тіл. Він зашпортувався, хапався за поручні, однак чвалав далі. Нога провалилася в якесь слизьке місиво, і з’явився гнилий, насичений газами сморід, однак він не зважав. Ларрі хапав ротом повітря й сунув далі.

А тоді в темряві позаду нього злинув крик, і він закляк на місці. «Ларрі! О, Ларрі, заради Бога!..» — котився тунелем відчайдушний, жалюгідний, напівбожевільний лемент.

То була Рита Блейкмур.

Він розвернувся. Тепер чувся вже плач — ридання, що сповнило тунель свіжим відлунням. Раптом Ларрі захотілося піти собі далі й полишити її. Урешті-решт Рита знайде вихід, тож нащо морочитися? Та він опанував себе й гукнув:

— Рито! Стій де стоїш! Чуєш мене?

Плач не вщухав.

Відразливо скривившись, він затамував подих і почав пробиратися по трупах назад. Ларрі ступив на бетон і побіг до неї. Через те, як спотворювали луну стіни тунелю, було важко прикинути відстань, і він мало не збив Риту з ніг.

— Ларрі…

Вона кинулася на нього та так сильно вчепилася за його шию, ніби прагнула задушити. Крізь блузку чулося, як навіжено стугонить її серце.

— Ларрі, Ларрі, не кидай мене, не кидай мене в пітьмі…

— Не кину. — Він міцно її обійняв. — З тобою все добре? Я тебе… не поранив?

— Ні… почула, як дмухнуло… одна пролетіла так близько, що я це відчула… і скалки… мабуть, від кахлів… в обличчя… порізали обличчя…

— О Господи, Рито, я ж не знав. Я тут мало не здурів. Ця темрява… І я загубив запальничку… Треба було гукнути. Я ж міг тебе вбити, — сказав він, і до нього все дійшло. — Я міг тебе вбити, — вражено повторив він це одкровення.

— Я не була певна, що то ти. Коли ти спустився до тунелю, я зайшла до будинку. А тоді ти повернувся, почав кликати, і ще трохи… та не змогла… а тоді пішов дощ, і з’явилося двоє чоловіків… гадаю, шукали нас… чи мене. Тож я сиділа на місці, і коли вони зникли, я подумала, що вони могли бути там, могли зачаїтися або нишпорити навколо й шукати мене, і я не наважувалася вийти, та тоді я подумала, що ти переберешся на той бік, і я тебе більше ніколи не побачу… тож я… я… Ларрі, ти мене не полишиш? Не кинеш мене?

— Ні, — сказав він.

— Я помилялася, наговорила дурниць, а ти був правий, бо треба було сказати тобі про взуття, про сандалі, і я їстиму, коли скажеш… я… я… у-у-у-у-уху-у-у-у…

— Ш-ш-ш, — сказав він, не випускаючи її з обіймів. — Усе гаразд.

Та подумки він бачив, як, засліплений панікою, стріляє по ній, і думав, що запросто міг прострелити їй руку чи живіт. Ще трохи, і зуби зацокотять. Раптом йому дуже захотілося в туалет.

— Рушимо далі, коли зможеш іти. Не поспішай.

— Там лежав чоловік… гадаю, що чоловік… Ларрі, я наступила на нього. — Рита глитнула, і в її горлі щось клацнуло. — Ой, я тоді мало не закричала, та стрималася, бо злякалася, що попереду йдеш не ти, а один із тих чоловіків. І коли ти кричав… відлуння… я не розуміла, то ти чи… чи…

— Попереду ще трупи. Витримаєш?

— Лише з тобою. Будь ласка… лише з тобою.

— Я тут.

— Тоді ходімо. Хочу забратися звідси. — Вона конвульсивно здригнулася проти його тіла. — Нічого в житті мені так не хотілося.

Він намацав Ритине обличчя й поцілував її — спершу ніс, потім повіки, тоді губи.

— Дякую, — несміливо сказав Ларрі — він навіть сам не розумів, що має на увазі. — Дякую тобі. Дякую.

— Дякую тобі, — повторила вона. — О любий Ларрі. Ти ж не кинеш мене, правда?

— Ні, — мовив він, — не кину. Рито, просто скажи, коли зможеш іти, і ми підемо. Разом.

Трохи згодом вони рушили далі.

———

Обійнявшись за плечі, вони перебралися через тіла, мов двійко п’яних друзяк, які повертаються додому із сусідньої корчми. За трупами стояла якась загорожа. Розгледіти перепону не виходило, та Рита провела по ній рукою й сказала, що це могло бути покладене набік ліжко. Разом їм вдалося перевалити його через перила. Унизу стояла автівка, і ліжко торохнуло об неї так гучно й лунко, що вони підскочили та вчепились одне в одного. Далі на хіднику розстелилося ще трійко трупів, і Ларрі подумав, що це, певно, солдати, які розстріляли єврейську родину. Вони перебралися через тіла й пішли далі, тримаючись за руки.

Невдовзі Рита спинилася.

— Що таке? — спитав Ларрі. — Щось на дорозі?

— Ні. Я бачу, Ларрі! Це вихід із тунелю!

Він покліпав очима й зрозумів, що теж бачить. Світло було тьмяним і з’являлося так повільно, що, доки Рита не сказала, він цього навіть не помітив. Ларрі бачив слабкі відблиски на кахлях, і ближче виднілася світла пляма Ритиного обличчя. Ліворуч можна було розрізнити мертву автомобільну ріку.

— Ходімо, — радісно мовив він.

За шістдесят кроків вони наштовхнулися на нові трупи — то все були солдати. Вони їх переступили.

— Нащо їм було ізолювати Нью-Йорк? — запитала Рита. — Хіба що… Ларрі, може, це сталося тільки в Нью-Йорку!

— Я так не думаю, — сказав він, та все одно відчув дотик ірраціональної надії.

Вони пішли швидше. Паща тунелю була просто попереду. Її блокували дві величезні військові вантажівки, що стояли ніс у ніс. Там, де хідник спускався до виходу, лежали ще кілька трупів. Ваговози закривали майже весь прохід, і, якби їх там не було, Ларрі з Ритою помітили б світло значно раніше. Вони вилізли на бампери вантажівок і протиснулися між машин. Рита не зазирнула досередини, а от Ларрі подивився. Там лежали напівзібраний автомат на тринозі, коробки з набоями та контейнери з речовиною, яка могла бути сльозогінним газом. І ще три трупи.

123